Розділ «Лабіринт»

Він вийшов на світло, посміхаючись так, ніби не був упевнений, що йому тут раді.

— Пробач мені. Я обіцяв залишити тебе, я знаю, але... можна?

Алаїс дозволила.

— Я був у каплиці, — промовив Гільєм. — Я молився, та не впевнений, що моя молитва досягла небес.

Він сів на край ліжка. Після хвилинного вагання Алаїс підійшла до нього. Здавалося, він про щось думав.

— Ось, — прошепотіла вона. — Давай я тобі допоможу.

Алаїс розв’язала чоловікові чоботи, допомогла зняти обладунки і пояс. Паски й застібки зі стуком упали на підлогу.

— Що, на думку віконта Тренкавеля, буде з нами? — запитала Алаїс.

Гільєм відкинувся назад і промовив:

— Що хрестоносці нападуть на Сен-Вінсен, потім на Сен-Мігель, щоб підібратися ближче до стін поселення.

Алаїс сіла коло Гільєма і відкинула пасма волосся йому з обличчя. Відчуття його шкіри у себе під пальцями змушувало її трепетати.

— Вам треба поспати, Messire. Вам потрібна вся ваша сила для майбутньої битви.

Гільєм ліниво розплющив очі й усміхнувся до неї.

— Ти можеш допомогти мені відпочити.

Алаїс також усміхнулася і потяглася за приготованим раніше настоєм розмарину, який вона тримала на столику біля ліжка. Потім опустилася перед чоловіком навколішки і почала втирати прохолодну рідину в його скроні.

— Дещо раніше, розшукуючи свого батька, я підходила до кімнати Оріани. Гадаю, з нею там хтось був.

— Мабуть, Конґос, — відрубав Гільєм.

— Не думаю, бо він разом з іншими писарями спить зараз у Тур Пінт, на випадок, якщо віконтові знадобиться їхня допомога. — Алаїс замовкла. — Вони сміялися.

Гільєм приклав їй палець до губ.

— Годі про Оріану, — лагідно прошепотів чоловік, обіймаючи її за талію і пригортаючи до себе. Вона відчувала смак вина на його губах. — Ти пахнеш ромашкою і медом, — знову сказав Гільєм. Він розплів їй коси, які впали на обличчя дружини, неначе водоспад.