Розділ «Лабіринт»

Минуло багатенько часу — понад п’ятнадцять років. Чи зосталася між ними та ж сама безпосередня приязнь?

Нарешті двері відчинилися, саме настільки, щоб можна було побачити жінку, яка підозріло зиркала на прибульця. Вона мала на собі традиційне зелене накривало, під яким ховала волосся й нижню частину обличчя, та призібрані на щиколотках світлі шальвари, що їх зазвичай одягали юдейки на Святій землі. А зверху жінка була вбрана в довгий жовтий жакет, який сягав їй до колін.

— Я хочу поговорити з Симеоном, — промовив Пелетьє.

Жінка заперечно похитала головою і спробувала зачинити двері, але Пелетьє притримав їх ногою.

— Передайте йому оце, — знову озвався Пелетьє, знімаючи зі свого великого пальця каблучку та силоміць вкладаючи її жінці до рук. — Перекажіть, щодо нього прийшов Бертран Пелетьє.

Пелетьє почув, як від здивування їй перехопило подих. Одразу ж по цьому жінка дозволила йому ввійти. Пелетьє рушив за нею крізь важкі червоні портьєри, зверху й знизу оздоблені золотими монетами.

— Attendez[91], — промовила жінка, жестом вказуючи, що він має залишатися там, де наразі стоїть.

Браслети на її ногах та зап’ястках бряжчали, коли вона йшла довгим коридором, аж поки не зникла з очей.

Ззовні будинок виглядав вузьким та високим, але зараз, коли Бертран перебував усередині, він міг бачити, що таке враження є оманливим. Обабіч коридору направо і наліво розходилися кімнати. Попри терміновість своєї місії, Пелетьє роззирався навколо з приємним подивом. Підлогу здебільше було викладено білими та блакитними плитками, а не деревом. На стінах висіли прекрасні килими. Це нагадало начальникові фортеці елегантні й екзотичні будинки Єрусалима. То було так давно, але кольори, текстура та запахи тієї чужої землі й досі чимало говорили йому.

— Заради всього святого, невже Бертран Пелетьє тут, у цьому старому охлялому світі!

Пелетьє обернувся на голос і побачив маленьку постать у довгій фіалковій мантії, що поспішала до нього, широко розкривши обійми. Серце чоловічка мало не вистрибнуло назустріч своєму старому другові. Його чорні очі світились, як ніколи. Пелетьє ледве не впав від сили Симеонових обіймів, хоча й був на цілу голову вищим.

— Бертране, Бертране, — збуджено повторював Симеон, його голос гримів у зовсім тихому коридорі, — що затримало тебе так довго, га?

— Симеоне, мій старий друже, — засміявся Пелетьє, поплескуючи Симеона по плечу, коли він вже отямився від радощів, — як приємно тебе бачити, та ще й при доброму здоров’ї! Подивись-но на себе, — вів він далі, потягуючи свого друга за довгу чорну бороду, що завше була найбільшою гордістю Симеона, — вже дещо сива тут і ось тут, але досі така ж гарна, як завше! Життя повелося з тобою досить незле, чи не так?

Симеон аж плечі розправив.

— Могло б бути і краще, але могло б бути й гірше, — промовив він, відступаючи трохи назад. — А як ти, Бертране? Можливо, додалося ще кілька зморшок на обличчі, та очі так само палкі, а рамена широкі. — Симеон легенько вдарив його в груди кулаком і додав: — І ти так само дужий, мов той бик.

Обнявши Пелетьє за плечі, Симеон повів його до маленької кімнати, що виходила вікнами у двір. У кімнаті стояли дві величезні канапи, на яких лежали червоні, фіалкові та блакитні шовкові подушечки. Тут було розставлено кілька чорних столів, прикрашених витонченими вазами та великими пласкими тарелями з солодким мигдалевим печивом.

— Давай-но роззувайся. Естер принесе нам чаю, — Симеон стояв позаду Пелетьє, знову й знову розглядаючи його з ніг до голови.

— Бертране Пелетьє, — повторив Симеон, трусячи головою, — чи можу я вірити своїм старим очам після стількох років? Чи це справді ти, чи, може, тільки привид? Ачи просто виплід старечої уяви?

Тепер Пелетьє не всміхався.

— Я б волів опинитися тут за більш сприятливих умов, Симеоне.