Розділ восьмий

— Навпаки. Хоча останнім часом вона вас менше лає.

Прокурор посміхнувся й кивнув на тогу.

— Ваша?

— Так, моя. Повісив її тут, бо трапляється, що мозок бунтує і, як би це сказати, відключається. Тога допомагає пригадати різні речі. Наприклад те, хто я такий. Зізнайтеся, іноді це стає в пригоді.

Шацький увічливо кивнув головою, хоча й здивувався, що старий прокурор вибрав тогу, а не фото дружини чи доньки. Але дивувався він недовго. Якби він міг вибирати одну-єдину річ, яка найкраще про нього свідчить, може, нею якраз і стала би тога з червоною облямівкою?

— Думаєте, чи ви б теж повісили тогу? — Шотт наче прочитав його думки.

— Так.

— І що?

— Не знаю. Можливо, — підійшов до тоги, провів пальцями по вовняній тканині.

— Ця тога, — Шотт легенько показав пальцем, — особлива. Вона бачила виконання останньої в Польщі подвійної смертної кари.

— Краків, вісімдесят другий рік.

— Правильно. А ви знаєте, кого тоді повісили?

Клац. І він уже знав, про що говорить йому прізвище старого. Обернувся й підійшов до ліжка.

— Боже мій, прокурор Анджей Шотт. Для мене це честь, велика честь, пробачте, будь ласка, я не впізнав одразу, дуже перепрошую.

Старенький ласкаво всміхнувся.

— Добре, що хтось пам’ятає.

«Узагалі Соберай молодчина, — подумав Шацький, — навіть словом не похопилася, що її старий посадив Сойду й Адася. Або не звикла, що хтось тут може цього не знати, або — що теж імовірно — пан Шотт був бездоганним прокурором і далеко небездоганним батьком, про якого діти не надто охоче згадували».

Він уже по-іншому глянув на невеличке, наче засушене, вкрите зморшками обличчя, на ледь помітну посмішку у вуса, на вицвілі очі під темними бровами. То он як виглядає прокурор Анджей Шотт, обвинувачувач в одній із найгучніших, найрезонансніших кримінальних справ у польській історії.

— Який це був рік?

— Сімдесят шостий. Сувора зима.