Розділ восьмий

Виття й гавкіт справді нестерпні. Попри затички у вухах повітря аж вібрує від пронизливих звуків, він відчуває їх шкірою, відчуває, споглядаючи вирування краплинок слини у світлі рефлектора, відчуває у важкому тваринному запахові. Це один із тих моментів, коли всього аж забагато, хочеться покінчити з усім і забути, почати все спочатку. Відчуває лють, відчуває і страх, і розуміє, що і те й інше — поганий порадник. Треба зателефонувати. Машинально простягає руку до мобільника й безгучно лається, адже немає мови, щоб у такому місці було покриття. Усвідомлює, що треба вийти, усвідомлює й те, що йому дуже не хочеться сюди повертатися. Може, не треба? Дорогу він знає, достатньо запустити механізм і вийти. Якщо все піде так, як треба, не залишиться жодного сліду. Пізніше він їх сюди спрямує, щоб познаходили все, коли він уже перебуватиме в безпечному місці.

6

Шацький бігав коридором провінційної прокуратури ледь живий від люті. Зазвичай у цій клятій дірі всі без кінця зіштовхувалися одне з одним, а щойно хтось стає потрібним, як тут-таки зникає, наче тут Нью-Йорк якийсь, хай йому грець. Номер Вільчура був постійно зайнятий, мобілка такої зараз потрібної Басі Соберай була вимкнена, Міщик узагалі десь зникла. Йому вдалося дізнатися номер до Басиного чоловіка, але й у того вмикався автовідповідач. Провінція довбана, варто їм трохи цивілізуватися, і всі десь зникають, певне, досі перебувають на стадії димових сигналів.

Помітив, що й досі бігає із цією ідіотською футбольною чашкою в руках, помив її на кухні, щоб бодай чимсь зайнятися, а тоді поставив на сушку так різко, що розбив якусь допотопну склянку. Голосно вилаявся. А тоді ще раз, бо порізав долоню, збираючи уламки скла. Поріз був досить паскудний, кров стікала по великому пальцю всередину долоні. Блін, де він бачив аптечку? Мабуть, у канцелярії.

Але прокурор Теодор Шацький не дійшов до канцелярії, бо дорогою йому сяйнула думка. Від аптечки перестрибнула на пов’язку, з пов’язки на невідкладну допомогу, від невідкладної допомоги до швидкої, тоді на лікарню й нарешті він зрозумів, де шукати Басю Соберай. У лікарні, біля хворого батька.

Вибіг із будинку прокуратури, зализуючи поріз, але замість того, щоб сісти до машини, повернувся нагору. Не тому, що рана видалася йому серйозною, і він вирішив присвятити дві хвилини на перев’язку. Повернувся, бо ним керувало ірраціональне, могутнє передчуття небезпеки. Повернувся, аби зробити те, що досі в його багаторічній кар’єрі прокурора трапилося лише раз.

Повернувся по зброю.

Не було часу одягати кобуру, витягнув із сейфа невеликого «Глока», перевірив запобіжник і кинув до кишені піджака.

У лікарні він досить швидко визначив відповідну палату, звичайно, досить було сказати, що він шукає батька Басі Соберай, і медсестричка відразу показала, куди йти. Шацький зупинився на порозі й завагався, інтимність побаченої сцени примусила його знітитися.

У палаті на чотирьох зайняте було тільки одне ліжко. На ньому лежав старенький. З одного боку ліжка був монітор, по якому бігали якісь кольорові зигзаги, і стояк із двома крапельницями, з іншого, трохи віддалік, вішалка для одягу. На ній висіла тога. Прокурорська тога, акуратно випрасувана, зі старанно викладеним коміром. Певне, їй було немало літ, може й кількадесят. Червона облямівка ледь зблякла, чорнота габардину втратила свою глибину.

Бася Соберай та її батько були обернені до нього спинами. Він лежав на боці, виставивши напоказ спину, сідниці й стегна з помітними синювато-рожевими плямами пролежнів. Вона протирала йому шкіру губкою, вмоченою в мисці з якимсь розчином, що стояла на лікарняному табуреті.

— Не плач, тату, це лише тіло, — шепотіла вона, і шепіт був утомлений, сповнений відчаю.

У відповідь батько пробурмотів щось, чого Шацький не дочув.

Тихенько кахикнув. Бася Соберай обернулася й у котре цього дня зашарілася. Він злякався, що вона розсердиться, але Бася привітно всміхнулася. Махнула рукою, запрошуючи увійти, швиденько повернула батька й ретельно вкрила його ковдрою. Вибачилася за вимкнену мобілку, але їй просто було необхідно опинитися з батьком на самоті, вона не хотіла, аби хтось їй заважав. Шацький розповів про виття й гавкіт, на щастя, не довелося пояснювати, яке значення це має і що їм потрібно. Бася витягла мобільник з торбинки, яка висіла на спинці стільця й вибігла, залишивши Шацького зі своїм батьком.

Старенький догоряв. Це було помітно навіть далекій від медицини людині. Жовтява шкіра неприємно обтягувала череп, звисала на шиї й плечах недужого, вицвілі, наче вкриті желе, очі насилу стежили за Шацьким. І тільки буйні сиві вуса наче кепкували із законів природи, сяючи здоровим блиском і прикрашаючи обличчя хворого. Шацький подумав, що Бася, певне, була пізньою дитиною, старому явно було десь вісімдесят.

— Пан Теодор, — старенький радше не запитав, а проказав це ствердно.

Шацький здригнувся, здивований, але підійшов до ліжка й легенько потиснув руку хворого.

— Теодор Шацький, дуже приємно, — проказав він занадто голосно, засоромившись, що його слова пролунали так гучно. Це виглядало якось недоречно.

— О, нарешті прийшов хтось, що не шепоче, як у морзі, — усміхнувся старенький. — Анджей Шотт. Бася мені багато про вас розповідала.

— Сподіваюся, лише хороше, — відповів Шацький найбанальнішими словами на світі. Водночас у голові засвербіло. Анджей Шотт. Це ім’я повинно щось для нього означати. От тільки що?