Розділ тринадцятий

Міжнародний день графіка, у Сьєрра-Леоне й Того — День незалежності. Кардиналові Станіславу Дзівішу виповнилося сімдесят. У новинах економічна криза поступається місцем свинячому грипу, який в Ізраїлі через кошерність назвали «мексиканським». Штат Айова легалізує одностатеві шлюби. «Дженерал Моторс» заявляє про припинення випуску «Понтіака», а мюнхенський «Байєрн» — про звільнення з посади тренера клубу Юргена Клінсманна. У Польщі Ядвіга Станішкіс стверджує, що Лех Качинський не висуватиме своєї кандидатури на наступних президентських виборах, Чеслав Кищак — що запровадження воєнного стану було законним, а 26 відсотків католиків — що вони знають священиків, які систематично порушують целібат. У Свентокшиському воєводстві з’явилася пума. У Сандомирі ухвалено рішення про будівництво сучасного стадіону поруч із другим загальноосвітнім ліцеєм, а біля іншого існуючого стадіону здобиччю нахабних злодіїв став черговий мобільний телефон, цього разу залишений у торбинці на землі. Чудова весна, сонячно, температура вище 20 градусів. Сухо, у лісах загроза пожеж.

1

Це було неймовірно, нечувано безглузде рішення, йому страшно та передусім він розлючений сам на себе. Розлючений, бо тепер дурний випадок може перекреслити всю справу. Щоправда, в установі як завжди натовпи, юрмляться люди з усього воєводства, випадкові особи, які раніше ніколи його не бачили й ніколи більше не побачать. З одного боку, така юрба — це безпека, з іншого — загроза, страшна загроза. Відчуває, як тіло струшує паніка, судомно затиснений у руці папірець із номером перетворюється на жмутик вологого паперу, він це помічає й кладе його до гаманця.

Клац, перед ним ще двоє людей. Двоє людей! Паніка змагається з почуттям ейфорії. Дві особи, короткий діалог біля віконечка і... кінець, нарешті кінець!

Паніка виграє. Він намагається про щось подумати, щоб згаяти час, укотре читає розпорядження на стіні й урядові оголошення, інструкції використання вогнегасника, але це тільки все погіршує, він не може збагнути найпростішого слова, гонитва думок унеможливлює будь-що, наростає істерія. Він відчуває, як його млоїть, долоні терпнуть, перед очима витанцьовують чорні сніжинки. Якщо він тут зімліє, це кінець, кінець! Ця думка гупає в голові дедалі голосніше й швидше, що довше він намагається опиратися, то більше гупає, тим сильніший страх, тим лапатіші чорні сніжинки, які сипляться перед очима чимраз густіше. Повітря ледве дістається легенів, він уже боїться, що не видушить жодного слова, що зараз виникне сум’яття й це буде кінець! Кінець! Кінець! Усе намарно, решта життя у в’язниці, біль, неволя, самотність. Кінець!!!

Клац, ще одна людина.

Ні, він не дасть ради, зараз просто помаленьку вийде й забуде про цю дурну ідею. Розвертається й робить два кроки в бік дверей, тіло не хоче слухатися, ним прокочується нова хвиля паніки, нудота підступає з подвійною силою, страх випихає жовч до горла. Поволі, поволеньки, дуже повільно, заспокоює він себе подумки, роблячи маленькі кроки.

Клац, неймовірно, хтось передумав! Це знак! Підходить до віконечка на ватяних ногах, йому здається, що він світиться різними кольорами, паніка на моніторах охоронців миготить червоним вогником. Нічого не поробиш, вороття немає. Простягає паспорт, відповідає на кілька байдужих питань, чекає, доки працівниця закінчить. Розписується в отриманні, працівниця дає йому новенький паспорт, бордові обкладинки вилискують на сонці, що проникає крізь жалюзі. Чемно дякує й виходить.

За хвилину він уже стоїть перед великим Свентокшиським воєводським управлінням у Кельце. І думає, що досконалий злочин усе-таки існує, треба тільки докласти трохи зусиль і мати клепку в голові. Хтозна, може він колись і розкаже комусь про це, може напише книжку, побачимо. А тепер він хоче натішитися свободою. Ховає паспорт до кишені, витирає спітнілі долоні об флісовий светр, широко посміхається й повільним кроком іде в бік Варшавської. Чудовий сонячний день, у такий навіть Кельце видається гарним містом. Заспокоюється, розслабляється, усміхається до перехожих, які прямують до управління рішучими кроками, так, як зазвичай ходять мешканці воєводської столиці. Унизу біля сходів стоять двоє поліцейських, але йому байдуже, адже вони на своєму місці й роблять свою справу — стежать за порядком у державній установі.

Ейфорія зростає, він дедалі ширше всміхається перехожим, і коли прокурор Теодор Шацький відповідає посмішкою, першої миті він навіть не відчуває, що це кінець, просто симпатичний, хоч і передчасно посивілий чолов’яга середнього віку. Це триває якусь долю секунди. У наступну долю секунди зринає думка, що це хтось дуже схожий, просто зацькований розум викидає йому коника. Але ще за мить він уже розуміє, що досконалих злочинів таки не існує.

— Ви щось хотіли сказати? — від розпачу він іще намагається клеїти дурня.

— Це ви щось маєте сказати, пане Анатолю, — відповідає прокурор.

2

Пізніше, уже в Сандомирі, під час тривалого допиту, коли вбивця у всьому зізнався, прокуророві Теодорові Шацькому довелося позмагатися з дивним почуттям. Йому траплялося відчувати щодо заарештованих емпатію, іноді співчуття, ба більше, бувало, що він відчував навіть повагу до тих, хто помилився, але мав мужність у цьому зізнатися. Проте чи не вперше за свою кар’єру відчував може не захоплення злочинцем, але дуже наближене до цього почуття. Він намагався цього не показати, і все ж, знайомлячись із черговими деталями вбивств, час від часу думав, що ніколи досі не зіштовхувався з настільки бездоганним злочином.

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ ПІДОЗРЮВАНОГО. Гжегож Будник, народився 4 грудня 1950 року, мешкає в Сандомирі на вулиці Кафедральній, 27, освіта вища хімічна, голова міськради міста Сандомир. Відношення до сторін: чоловік Ельжбети Будник (жертва). Не притягався до відповідальності за складання неправдивих свідчень.

Попереджений про відповідальність згідно ст. 233 Кримінального кодексу, свідчить наступне:

Я зізнаюся в убивстві моєї дружини, Ельжбети Будник та Єжи Шиллера, а також у викраденні та вбивстві Анатоля Фієвського. Перше вбивство, Ельжбети Будник, я скоїв у Сандомирі у Світлий понеділок, 13 квітня 2009 року, а мотивом моїх дій була ненависть до дружини, про яку мені давно було відомо, що в неї роман з відомим мені Єжи Шиллером, і яка того дня повідомила, що у зв’язку із цим хоче розірвати наш шлюб, який тривав від 1995 року. Того самого дня я втілив у життя план, який мав призвести до смерті Єжи Шиллера й до того, аби я уникнув кримінальної відповідальності. Цей план я розробляв протягом багатьох тижнів, але до певного моменту не сприймав його серйозно, то був для мене різновид інтелектуальної розваги...

Будник говорив, Шацький слухав, на цифровому диктофоні стрибали цифри. Голова міськради, а ще донедавна застиглий труп доволі байдуже описував події, та були моменти, коли йому не вдавалося приховати гордості, і Шацький зрозумів, що ця інтрига, цей єдиний проблиск генія, що стався в його чиновницькому житті — це найбільший успіх цієї людини. Чи то пак, другий найбільший успіх, бо першим було одруження з Ельжбетою Шушкевич. Будник вичерпно, із подробицями оповідав про свої дії, а Шацький думав про їхню попередню розмову, коли він був переконаний — як виявилося, слушно, — у Будинковій провині. Про те, як пригадався йому Горлум з «Володаря перснів», персонаж, охоплений манією володіння «скарбом», якому байдуже геть усе, навіть скарб сам по собі, важливим є лише володіння. Без володіння скарбом Будник був ніким і нічим, порожня шкаралупа, позбавлена будь-яких природних та культурних гальм, здатна планувати й здійснювати холоднокровні вбивства. Масштаб злочину був жахливий, та ще жахливішим був масштаб маніакального почуття Будника до своєї дружини. Шацький слухав про підземелля, приготування, про собак, яких той морив голодом, про тривале уподібнення до нещасного волоцюги, аби підробити документи, слухав тлумачення більших і менших загадок, розв’язання яких було вже зрозумілим, відколи прокурор збагнув, що вбивця — Будник. Але десь у глибині душі Шацький без кінця замислювався: «Невже це справжнє кохання?» Маніакальне, руйнівне, здатне на найвищу жертовність і найжахливіший злочин? І чи взагалі можна говорити про кохання, якщо не зазнав таких сильних емоцій? Доки не зрозумів, що в порівнянні з почуттям решта геть неважлива?

Прокурор Теодор Шацький не міг позбутися цих думок. І боявся, бо в них було щось профетичне, що примушувало його сприймати їх не лише теоретично. Наче провидіння готувало йому серйозне випробування, а він інтуїтивно відчув, що йому доведеться зважити на одній шальці кохання, а на другій — чиєсь життя.