Розділ восьмий

Він любив жінок. Йому подобався цей стан, коли зустрічав нову й відчував, як по спині пробігає дрож, захоплення, викликане іноді вродою, іноді сексуальністю, жестом або голосом, усмішкою чи влучною відповіддю. Часом, дуже рідко, схоже почуття, яке народжувалося чи то в спині, чи то внизу живота, супроводжувало його під час розмов із чоловіками. Колись він цього боявся, та потім зрозумів, що це захоплення. Суміш захоплення, легкої заздрості й трохи збудження. Таке хлоп’яче «блін, хотів би я колись бути таким, як цей чувак».

Саме в такому стані Роман Мишинський вийшов з кабінету прокурора Теодора Шацького. Коли як найманий детектив, шукач родинних таємниць, захованих на пожовклих сторінках документів, він приймав нового клієнта й намагався справити на нього позитивне враження, то старався виглядати саме таким. Діловим, проте не маломовним. Професіоналом, але не циніком. Стриманим, проте ввічливим. Спокійним, та водночас чуйним. Теодор Шацький саме таким і був. Шляхетний шериф, який чимало бачив і багато знає, але не відчуває потреби про це говорити. Світлий, наче розмитий, бентежний погляд, вузькі вуста, класичні риси обличчя. І це молочно-біле густе волосся, яке надавало йому незвичайного, трохи демонічного вигляду. Прокурор чимсь скидався на шерифа, Гері Купера й Клінта Іствуда, але було в ньому щось від архетипу польського офіцера, відчайдушна незламність і непохитне переконання, що він — відповідна людина на відповідному місці.

Роман заздрив Шацькому. Заздрив його упевненості у власній правоті, у тому, що всі його дії служать добру й справедливості. А ким був він? Істориком-перодряпом, який заради кількох злотих приховував від вусатих поляків єврейських предків, розшукуючи їхнє шляхетське походження, аби ті могли собі почепити над телевізором герб. Насправді тепер він уперше в житті робив те, що мало значення.

Тому він не відчував жодного дискомфорту, пов’язаного з тим, що довелося так швидко повернутися до місця, де він пережив свою найстрашнішу життєву травму — Сандомирського Державного Архіву. Може, на мить він і відчув неспокій, коли в молитовному залі старої синагоги шукав відповідні документи. Знову треба було пройти повз місце, звідки розвідний місток провадив до вікна, що виходило на кущі під синагогою. Обережно проминув його. Мишинському здавалося, що намальовані єврейським художником знаки Зодіаку стежать за його рухами. Але швидко позбувся цього враження й відніс іпотечні книги до читального залу. Поруч поклав отримані від Шацького матеріали. Короткий список осіб, яких треба було перевірити, та роздруківки їхніх даних з бази Загальної електронної системи обліку населення, аби було із чого почати. Вкриті печатками дозволи, що гарантували Мишинському доступ до всіх даних, які ще не опинилися в державних архівах. І аркушика із позначкою, що саме слід шукати: убивство, смерть вагітної, лжеприсяга.

Роман витягнув свого американського блокнота, товстого нотатника із жовтими сторінками й почав складати список установ, які треба буде відвідати. Почне з відділу записів актів громадянського стану та віросповідання, тоді створить коротке генеалогічне дерево кожної особи. Не доведеться шукати далі, ніж два покоління вглиб, це нескладно. Тоді судові справи й повоєнні газети, це теж легко. Гірше буде з документами служби безпеки: працівники Інституту національної пам’яті страждали на серйозну манію переслідування й параною.

Та поки що треба почати з документів права власності. Якщо прокурор правий, то ключем до справи стане покинутий будиночок на Замковій, його теперішні й колишні власники.

4

Дзвінок Олега Кузнецова був наче з іншого світу. Шацький усвідомив, як легко можна, виявляється, порушити його емоційну рівновагу.

Щойно почув ледь протяжну вимову варшавського поліцейського, свого багатолітнього друга й товариша, як миттєво розклеївся. Затужив за колишнім життям. Кузнецов означав для нього прибуття холодного ранку на місце злочину, каву на площі Трьох Хрестів, зустрічі під час слідчих дій, коли поліцейський уважав його впертим пихатим занудою, а Шацький його — безнадійним ледацюгою. Спільні успіхи й спільні поразки, спільна боротьба в залах суду, де Олег часто бував найважливішим свідком. Спільні посиденьки в нього на Празі. Гельця спала у своїй кімнаті, вони пили вчотирьох. Кузнецов травив анекдоти або співав Висоцького, Наталія називала чоловіка занудою, Шацький удавано-іронічно підтримував розмову. Вероніка горнулася до нього, алкоголь завжди впливав на неї, як снодійне, та однаково потому, як гостей нарешті випроваджували додому, то завжди знаходили час на дружній, ніжний, приємний секс. Вероніка завжди засинала раніше, відвернувшись від Теодора спиною. Рух, яким він обіймав її під грудьми, так, аби відчувати їх, притискався животом до спини й притулявся обличчям до її волосся на шиї, був останнім, що він пам’ятав, перш ніж заснути. Так було ледь не щодня, протягом майже п’ятнадцяти років.

— А ти взагалі хочеш, щоб я тобі про це розповів? — у голосі Кузнецова відчувалося вагання. Прикро було це чути, раніше Олегові й на думку б не спало із чимсь критися в розмові з другом.

— Ні, ну що ти. Я ж тільки хочу, щоб у неї все склалося якнайкраще, а якщо їй добре, то й Гельці теж добре. Ну і взагалі, розумієш, мені цікаво.

— Окей, — проказав Кузнецов після тривалої, аж надто помітної паузи. — Ми до них зайшли, навіть напрошуватися не довелося, Вероніка сама подзвонила, мовляв, новосілля і Гельця хоче нас побачити, а ще треба нам познайомитися з Томеком.

— Угу.

— Ну, і не знаю, що там у тебе, чи тобі вже вдалося оселитися в палаці, оточеному садом, на березі Вісли, але у твоєї колишньої явний цивілізаційний прогрес. Може, не вілла в крутому Констанціні під Варшавою, але дуже непогані півбудинку у Ваврі, трохи далі, ніж Патріотів. Садочок із гамачком для Гельці, усередині приємно, обстановочка не з «Ікеї», шкіряні меблі, буфети, видко, що чувак не з новобагацьких вискочнів, а з поважної родини.

— А взагалі він який?

— Та ніби нормальний. Старший за тебе, габарити більші, не такий сивий. Ніби навіть нічого такий, Наталія каже, що схожий на того типа із «Гладіатора», але в пізніших фільмах. Трохи зануда, якщо чесно, то мене всі ці юридичні побрехеньки злегка задовбали, але може, ми просто ще не пристрілялися один до одного.

Не пристрілялися. Шкода, що ти не знайшов за півроку часу провідати мене, друже.

— Але Вероніка виглядає, як тобі сказати, ну, задоволеною.

Цензура спрацювала. Насправді мало бути: щасливою.

— Геля теж, так що загалом, певне, воно й на краще, га? Я на вас раніше дуже сердився, бо якщо чесно, то кращої за вас пари не бачив, ну, але мабуть, щось було не так, якщо тепер ви обоє так класно змінили своє життя. Гм, Наталію це явно примусило замислитися, бо вона почала носити мережива й пекти пироги. Та-а-ак, воно вірно кажуть, з бабою немає чого церемонитися. А щодо баби, то що там у тебе?