Розділ восьмий

— Зрозуміло. Це все дуже цікаво, але час...

— Хвилинку. Привезли спеціалістів із Гірничої академії, гірників із Битома. Гірники розібрали стару частину міста, пробурили канали, зробили план льохів, і ті, що були під будинками й дорогами, залили сумішшю лесу й рідкого скла, яка коли застигне, перетворюється на щось схоже на пемзу, легка тверда конструкція. А тоді відбудували стару частину міста.

— От тільки виселену інтелігенцію покинули в багатоповерхівках, а на їхньому місці поселили комуняк, — заскрипів Вільчур. — Того й виглядає все, як нетрі, волоцюги скрізь, брудні вікна.

— Це не дуже стосується нашої теми, але ми, звісно, вдячні за це зауваження, — прокоментував Дибус із чарівливою посмішкою. Шацькому подобався цей хлопець, у нього був жвавий, дотепний розум. Подумати лишень, а він же міг породичатися з такою симпатичною родиною. Згадав медове тіло Клари й відчув, як його кольнув жаль. Може, усе ще молена якось повернути?

— Частину інших підвалів перетворили на туристичний маршрут, решту відрізали від міста, але ніхто нею не займався, усі були переконані, що це кілька мокрих льохів. Лише ми, — у його голосі забриніла ледь помітна гордість, — почали досліджувати докладніше. І виявилося, що навіть після того, як тунелі під старою частиною залили, тут залишився лабіринт. Без жодних перебільшень лабіринт, ми рік сиділи в цих підземеллях, майже щодня, і описали не більше ніж двадцять процентів коридорів. Ходімо за мною, по одному.

Рушили, пройшли ще трохи склепінчастим коридором, за ним виявився вже непривітний, низький прохід, наче видовбаний у висхлій коричнюватій грязюці. Шацький торкнувся стіни, на дотик вона нагадувала пісковик. Досить було колупнути нігтем, щоб посипалися жовті піщинки.

Дійшли до розвилки.

— А тепер увага, короткий інструктаж. По-перше, командую тут я, мене не цікавлять ваші звання й чини, — кинув оком на Вільчура, що здавався якимсь напруженим, може, страждав на клаустрофобію? — По-друге, якщо ми якимсь дивом розділимося, то на кожному перехресті або роздоріжжі на висоті метра вирізана стрілка, яка показує дорогу до виходу через семінарію. Та позаяк стрілки є лише на дослідженій нами території, не можна розділятися. По-третє, уникайте вологих місць, де вода тече або капає. Це означає що лес там нестабільний і вас може засипати. Зрозуміло? Гаразд, тоді йдемо.

Прокурор Теодор Шацький на клаустрофобію не страждав, але почувався невпевнено. Коридор був низький і вузенький, його піщана конструкція не створювала відчуття безпеки, йому здавалося, що в холодному, трохи затхлому повітрі замало кисню, щоб легені могли нормально дихати. Хоча можливо, що це діафрагма, дошкульно поцілена Дибусом, не могла стати на відповідне місце. Досі при кожному кроці шпигало під ребрами.

Кілька хвилин ішли мовчки. Декілька разів звернули, усі коридори були однаковісінькі. Це породжувало тривогу, аж шкіра затерпала від самої думки, що тут можна залишитися самому й загубитися.

— Окей, от ми й прийшли, — хлопець раптово зупинився біля стіни з дощок. Однієї бракувало, за нею видніла бетонна стіна. — За цим муром пролягає туристичний маршрут, отой зал з різними черепками. Якщо тут справді щось відбувається, і посеред зали хтось чув якісь звуки, тут ми їх тим більше почуємо.

Усі замовкли. Маршрутом напевне проходила екскурсія, чутно було кроки, приглушені слова, сміх. Високий голос оповідачки, яка розводилася про чийсь неймовірний героїзм. За хвилину всі звуки віддалилися, залишилася неприємна, густа тиша. Шацький здригнувся, відчувши, як щось торкається його руки — то була долоня Соберай. Глянув на неї здивовано, але Бася тільки винувато посміхнулася. Руки не відпустила, це виявилося приємно. Але тільки на мить, потім решту почуттів витіснив пронизливий страх. Із плутанини чорних коридорів долинуло далеке, проте виразне звіряче виття.

— Мать твою, — сказав Дибус.

Соберай судомно зітхнула, міцніше стиснула Теодорову Руку.

— Можеш визначити, де це? — запитав Шацький, задоволений, що в голосі не вчувається тремтіння.

— Луна може ошукувати, але гадаю, що це в західному напрямку, у бік синагоги й костьола святого Юзефа. До Підвалля в мене все описано, а потім побачимо.

Далі йшли набагато повільніше й обережніше. Першим Дибус, за ним Шацький і Соберай, яка досі не відпускала його руку. Мовчазний Вільчур ішов останнім. Шацькому майнула думка, щоб вивести звідси старого поліцейського. Якщо в нього справді клаустрофобія, і в цьому підземеллі в нього станеться серцевий напад, це суттєво ускладнить їхню прогулянку.

— Де ми зараз? — запитав він. Вони подолали біля ста метрів, коридор помалу спускався униз, досі проминули одне роздоріжжя й одне бічне відгалуження, засипане уламками лесу.

— Під міськими мурами, ліворуч — старе місто, праворуч Підвалля. Чуєте?

Виття повторилося, навіть, якщо було голосніше, то хіба що трохи. Соберай глянула на годинника.