Розділ восьмий

— Що найдужче впливає на простих людей? Те, що вони бачать на власні очі. Ми знали, хто зі свідків був найтупіший, весь час губився, помилявся. До того ж справляв найгірше враження, викликав відразу. Ми притиснули його під час слухання, він так заплутався в зізнаннях, що суддя розсердився й заарештував його. Коли люди побачили, що односельця виводять із залу в кайданках, то злякалися. Вони боялися Сойди, але ніхто не хотів через нього сидіти. Потім ще один у кайданках. І ще. А потім один заговорив, другий.

— Наскільки я пригадую, вони отримали великі строки?

— Вісімнадцять осіб відсиділи по кілька років за неправдиві свідчення.

Убивство. Смерть вагітної. Лжеприсяга.

Шацькому пересохло в роті. Не випадково це звучало як рефрен — убивство, смерть вагітної, лжеприсяга. Але який зв’язок може мати з теперішнім вбивством справа тридцятирічної давнини? Що їх об’єднує? Та сама місцевість. Так само усе було сплановано заздалегідь. Слідчі з однієї родини. Релігійні мотиви: там різдвяна меса, тут — картина в костьолі. Можливо, той самий мотив зростаючої протягом довгих років ненависті? Може, змова мовчання? Він цього не знав, не міг нічогісінько довести, проте інтуїція підказала йому викликати Мишинського потайки від усіх, просити його розшукати інформацію про осіб, які теоретично були на його боці, з якими він разом працював.

А може, це випадковість, може, ці злочини просто схожі? Може, це знак, що мені у своїх розумуваннях треба піти шляхом Шотта? Що такого знав Шотт, чого не знаю я? Що дозволило йому відкрити правду про поланецький злочин? Він це знав, десь углибині себе знав, відповідь крутилася на кінчику язика, ховалася в хащах нейронів, бавилася в хованки — але була там.

— Ой Боже, тату, ти знову про тих Сойд, ну скільки можна, — Бася Соберай матеріалізувалася в палаті, машинально поправила татові подушку, підтягла його догори. — Якби ти знав, що означають оті цифрочки, — кивнула на монітор, — то стільки б не розбалакував.

Глянула на Шацького.

— Ходімо. Я знайшла хлопця, який про наші підземелля знає все. Він захистив по них дисертацію в Гірничій академії, на щастя, саме приїхав до родичів у Сандомирі, ми домовилися зустрітися біля семінарії, здається, там є якийсь вхід. Ну, давай, давай, — почала виганяти його з палати, як неслухняну дитину, але Шацький оминув її й підійшов до старого Шотта.

— Дякую, — сказав він і потиснув руку прокурора. Рука навіть не здригнулася, погляд ще більше затуманився, зробився відсутнім, посмішка зникла з обличчя. Шацький погладив долоню людини, що одна з небагатьох у Польщі бачила виконання смертного вироку. Треба буде ще якось прийти, розпитати, як воно було. І чи вірить він сам у таке покарання? Чи вірить в існування невибачних злочинів?

Виходячи, він торкнувся старої прокурорської тоги на вішалці.

— Успадкуєш гарну тогу, — сказав він Басі.

— Вона її не отримає, — прошепотів старенький так тихо, що Шацький швидше здогадався, аніж почув ці слова.

— Чому? — запитав він, повертаючись до ліжка.

Бася нетерпляче чекала у дверях і промовисто дивилася на Шацького.

— Бо вона не розуміє.

— Чого не розуміє?

Старий прокурор махнув рукою, молодий нахилився над ним, майже торкаючись вухом вуст умираючого.

— Вона занадто добра. Не розуміє, що всі брешуть.

7