Розділ восьмий

— Ні.

— А що пишуть у правій пресі?

— Ні.

— Не можу зрозуміти, чому ви весь час усе заперечуєте, чого ви боїтеся. Адже ви повинні подумати, у чому джерело цих подій, що саме їх породжує. Ви читали книжки Гросса?

— Ні, — збрехав Шацький.

— А шкода. Він описує хвилю післявоєнного антисемітизму, лють сусідів, які побачили тих, хто врятувався від Голокосту, ненависть. Мені здається, що це покоління повоєнних антисемітів виховало наступне, а воно — ще наступне. Те, яке вірить у жидокомуну, світову змову, звинувачує євреїв у зосередженні фінансів у своїх руках. І водночас воно не має противаги. Противаги у вигляді звичайного сусіда-єврея, з яким можна би було піти порибалити, знати його й таким чином у відповідь на ці страшні стереотипи знизати плечима й відповісти: «Дурня це все, Іцик не такий». І десь у цьому поколінні виріс ваш злочинець, носій найжахливіших польських стереотипів, позбавлений знань, зате сповнений ненависті до всього чужого. І ця ненависть моторошним чином втілилася тут, на антисемітській землі.

Настінний годинник біля герба показував, що на Шацького чекали ще дві хвилини цих мук. Він збирався встати рівно тієї секунди, коли мине чверть години розмови, котра його втомлювала, дратувала й сердила. Йому було прикро витрачати стільки потрібної нині енергії на те, щоб не вибухнути, не вилаяти цього дебіла, якому потрібно було одне: довести факт існування поляків-юдофобів. Шацький був вражений, бо досі найбільше здорового глузду й бажання зрозуміти побачив у молодого рабина, який народився в Ізраїлі. Мацеєвський був правий: суцільні крайнощі, нічого тут не буває нормальним.

— А що, коли все навпаки? — запитав він у журналіста.

— Тобто?

— Що, коли злочинцем виявиться божевільний ортодоксальний єврей, який разом зі своєю полонофобською бандою приїхав з Єрусалима, щоб мордувати католиків? Що, коли в підвалі його будинку ми знайдемо мертвих дітей, повні крові бочки й пекарню маци?

— Це... це неможливо... Це було б жахливо. Тут, у країні, якій слід перечитати чорні сторінки історії, якій треба без кінця нагадувати про її провини. Ви напевне, жартуєте.

— Моя робота полягає в тому, щоб будь-яку версію розглядати серйозно. Скажу більше: мені буде байдуже, хто виявиться злочинцем — польський єпископ чи голова меморіалу Яд Вашем. Аби тільки його знайти.

— Вам дійсно це байдуже?

На щастя, час розмови закінчувався.

— Так.

— Ви, певне, не розумієте до кінця своїх обов’язків освіченої, мислячої людини. Ви повинні стати на чийсь бік. Ми повинні доводити, навчати, пояснювати. Інакше інша, темна сторона запанує над душами.

— Яка ще темна сторона? — вражено запитав Шацький. — Чому ви просто не можете інформувати про події? Невже конче займатися якоюсь збоченою пропагандою?

— Нам не байдуже.

— Але мені — так. П’ятнадцять хвилин минуло.

3