Розділ «Частина п’ята»

— І не кажи мені, що ти не знаєш! Я гадаю, досі вже все місто мусить знати. Мабуть, нема такої душі, яка б не знала,— крім тебе. Як ото в тій давній примовці: «Дружина завжди остання дізнаються».

— Що ти маєш на увазі?

— Я гадаю, що після наїзду поліції позавчора ввечері до закладу Кралі...

— Кралі?.. цієї... жінки! То це ти в неї...

— Авжеж. Де ж би я ще подівся? Сподіваюся, ти не переживала за мене.

— Ти від мене пішов до... ох!

— Ну, ну, Скарлет! Облиш роль ошуканої дружини. Ти ж, звісно, бозна-відколи знаєш про Кралю.

— Ти від мене пішов до неї після... після того, як ми...

— Он воно що.— Він недбало махнув рукою.— Я часом забуваю про добрі манери. Перепрошую, що я так повівся під час нашого останнього побачення. Я був дуже п’яний, як тобі, безперечно, відомо, а твої чари мені й зовсім забили памороки... Чи треба перелічувати, які саме чари?

Раптом її порвало на плач, їй захотілося кинутись на ліжко й плакати без кінця. Він не змінився, анітрохи не змінився, а вона, ідіотка, самозасліплена дурепа, подумала, що він кохає її! Аж то був усього лишень його гидкий п’яницький вибрик. Він схопив її і використав по-п’яному, як зробив би з першою-ліпшою дівулею в закладі Кралі. А тепер вернувся сюди, зухвалий, глузливий, неприступний. Вона проковтнула сльози і взяла себе в руки. Треба, щоб він ніколи, довіку не дізнався, що вона думає. Ото б він реготав, дізнавшись! Але ні, ніколи йому не дізнатись. Вона швидко глянула на нього і перехопила в його очах давно знайомий їй збентежений і прискіпливий позирк, гострий і насторожений, так наче від її подальших слів залежало щось важливе для нього, наче він сподівався, що ці слова прозвучать... Але чого, власне, він сподівався? Що вона покаже себе дурочкою, розплачеться, щоб йому було з кого насміхатись? Оце вже ні! Скісні брови її зійшлися, обличчя холодно насупилось.

— Я, звісно, підозрювала, що ти маєш зв’язок з цією особою.

— Тільки підозрювала? Тож чом ти не запитала в мене прямо й не задовольнила своєї допитливості? Я б тобі розказав. Я живу з нею, відколи ти й Ешлі Вілкс вирішили, що нам з тобою треба спати в окремих спальнях.

— І в тебе вистачає нахабства стояти тут, переді мною, своєю дружиною, і вихвалятись, що ти...

— Ой, кинь вдавати це доброчесне обурення. Тобі завжди було начхати на те, що я роблю, допоки я сплачував твої рахунки. І ти добре знаєш, що я не був янголом останнім часом. А щодо того, що ти моя дружина... то хіба ти була мені дружиною відтоді, як народилася Гарні? Ти виявилась надміру збитковим підприємством, Скарлет. Краля під цим оглядом куди вигідніша.

— Підприємством? Ти хочеш сказати, що дав їй...

— Правильніше було б, мабуть, сказати — «підпер фінансово». Краля — жінка тямуща. Я хотів, щоб вона домоглася чогось, а їй бракувало тільки капіталу на власний заклад. Кому-кому, а тобі добре відомо, на яке диво спроможна жінка, маючи дещицю готівки. Глянь хоча б на себе.

— Ти порівнюєш мене...

— А що ж, ви обидві — практичні ділові жінки, і обидві досягли успіху. Хоча Краля, звичайно, має переваги проти тебе: вона добросерда й зичлива...

— Вийди, будь ласка, з цієї кімнати!

Рет неквапом рушив до дверей, іронічно звівши вгору одну брову. І як він може так її ображати! — подумала вона з люттю і болем. Він просто з шкури пнеться, аби їй допекти й принизити — вона ж так дожидала його повернення, а він тим часом пиячив і заводив колотнечу з поліцією в бардаку!