Розділ «Частина п’ята»

Настала реакція після всього того напруження, і її почало трясти. Шпильки випадали у неї з пальців на підлогу, а коли вона спробувала, як звичайно, розчесати волосся перед сном, то щіткою боляче стукнула себе у скроню. Десятки разів вона підходила навшпиньки до дверей, прислухаючись, чи не почує якогось відголосу внизу, але в домі панувала тиша, як у глибочезній ямі.

Коли прийом скінчився, Рет відіслав її саму в колясці додому, і вона дякувала Богові за цю відстрочку. Рет ще не повернувся. Дякувати Богові, його ще нема. Сьогодні вона не годна була глянути йому в очі, коли її брав сором і страх, а тіло колотилося дрібним дрожем. Але куди він подався? Мабуть, знов до цієї потіпахи. Вперше в житті Скарлет була навіть рада, що існують такі жінки, як Краля Вотлінг. Рада, що десь поза Ретовим домом є таке пристанище, де він може перебути, поки минеться цей його вбивче їдучий настрій. Звісно, нікуди не годиться — тішитись, що твій чоловік у домі повії, але вона нічим тут не могла зарадити. Що ж, як вона б навіть ладна була побачити його мертвим, аби лиш уникнути сьогоднішньої зустрічі з ним!

Завтра — ну, завтра то вже новий день. Завтра вона придумає якесь виправдання, якесь зустрічне звинувачення, щоб виглядало так, наче це Рет в усьому винен. Завтра згадки про цей жахливий вечір уже не вкидатимуть її в дрож. Завтра її вже менше мучитимуть згадки про обличчя Ешлі, про його потоптану гордість і його ганьбу — ганьбу, яку вона накликала йому на голову, бо він же тут майже не винен. Чи прокинеться в ньому, її любому шляхетному Ешлі, ненависть до неї через те, що вона його ославила? Звичайно, він повинен зненавидіти її — тепер, коли їх обох урятувала Мелані, обурено випроставши свої вузенькі плечі, своєю поставою і голосом засвідчивши любов і демонстративну довіру, коли вона поспішала назустріч їй, Скарлет, по ковзькій натертій підлозі, щоб обняти її і стати з нею поруч обличчям до цієї пронюшливої, злостивої, приховано ворожої юрби. Як Мелані вміло не дала вибухнути скандалові, ні на крок не відпускаючи Скарлет від себе протягом усього цього моторошного вечора! Люди були явно холодні зі Скарлет, трохи ошелешені, але бодай чемні.

Це ж так принизливо було — ховатися за спідницею Мелані перед тими, які її ненавидять, які готові розшматувати її своїми перешептами! І порятунок завдячувати сліпій довірі Мелані, не кого іншого, як Мелані!

На цю думку Скарлет затремтіла, як від холоду. Їй треба випити, і добре випити, бо інакше вона не зможе заснути. Вона накинула шаль на халат і хутко рушила вниз до холу, її пантофлі гучно виляскували в тиші. Вона була вже на середині сходів, коли, глянувши на причинені двері їдальні, побачила під ними вузеньку стяжку світла. Серце її на мить завмерло. Невже світло горіло й тоді, коли вона повернулася додому, і вона не помітила його тому, що була надто пригнічена? Чи це Рет уже прийшов? Він міг нечутно пройти кухонними дверима. Якщо Рет удома, вона навшпиньки вернеться до себе в кімнату без будь-якого бренді, хоч і як хочеться скропити душу. Зате уникне зустрічі з ним. А у своїй кімнаті вона вже буде в безпеці, бо замкнеться на ключ.

Скарлет уже нахилилася скинути пантофлі, щоб непомітно прошмигнути назад нагору, коли двері їдальні рвучко розчахнулись і на порозі постав темний обрис Рета на тлі тьмяного світла свічки позад нього. Він здавався більшим на зріст, ніж будь-коли, просто велетнем, і стояв у дверях моторошною чорною проявою, ледь похитуючись на нетвердих ногах.

— Ласкаво прошу, приєднуйтесь, місіс Батлер,— озвався він хриплуватим голосом.

Він був п’яний, і це впадало у вічі — Скарлет ще ніколи не бачила його в такому стані. Вона застигла в нерішучості й нічого не відповіла, тим часом як його рука звелася вгору владним жестом.

— Заходь, нехай тобі чорт! — брутально кинув він.

«Мабуть, здорово впився»,— подумала Скарлет, і серце у неї затріпотіло. Звичайно що більше він пив, то ставав усе чемнішим. Мова його робилась тоді ущипливіша, слова більш кусючі, але тримався він підкреслено церемонно, навіть занадто церемонно.

«Не треба нізащо показувати, що я боюся його»,— подумала вона й почала спускатися сходами, щільніше загорнувшись у шаль і високо піднявши голову, а пантофлі гучно ляскали за кожним кроком.

Він ступнув убік і пропустив її в двері з таким глузливим уклоном, аж вона здригнулася. Скарлет побачила, що він без сурдута, а кінці розв’язаної краватки теліпаються обабіч розстібнутого комірця. Сорочка була розхристана, і виднів густий чорний заріст на грудях. Волосся він мав скуйовджене, а налиті кров’ю очі були примружені. На столі горіла одна свічка, від цього благенького світелка на високих стінах поставали химерні тіні, а масивні шафи й буфет здавалися принишклими страховищами. Обік свічки на срібній таці стояла відкрита карафка у гурті з кількома чарками.

— Сідай,— гостро кинув Рет, ввійшовши слідом за нею до кімнати.

Скарлет оповив новий, доти незнаний страх, перед яким змаліли її недавні побоювання зустрічі з Ретом віч-на-віч. Його вигляд, мова і вчинки були як у зовсім незнайомого. Вона ще ніколи не бачила Рета в такій брутальній подобі. Раніше, навіть у найінтимніші хвилини, він міг вразити її щонайгірше байдужістю. Навіть у гніві він був позірно гречний і насмішкуватий, а горілка тільки загострювала ці його риси. Попервах це дратувало Скарлет, і вона намагалася перебороти таке його байдужне ставлення, але невдовзі до цього призвичаїлась, добачивши тут ще й певні вигоди. Роками вона привчалася до думки, що його ніщо не цікавить так, щоб аж дуже, що він усе на світі, і її також, сприймав як іронічний жарт. Але коли вона зараз дивилась на нього через стіл, то усвідомлювала з завмиранням серця: врешті сталося щось таке, що йому болить, і то дуже.

— Я не бачу причини, чому б ти не могла випити зі мною на ніч, коли я вже так погано вихований, що прийшов додому ночувати,— сказав він.— Налити тобі?

— Я не хочу пити,— стримано відповіла вона.— Я почула шум і вийшла...

— Нічого ти не почула. Ти б носа не вистромила зі спальні, якби знала, що я в домі. Я сидів тут і слухав, як ти снувала у себе по кімнаті. Тобі страх кортить випити. То й випий.

— Я не...

Він узяв карафку й незграбно хлюпнув у чарку аж через вінця.

— Бери,— сказав він, встромляючи чарку їй у руку.— Ти вся тремтиш. Ой, та не вдавай такої чеснотливої. Я знаю, що ти нишком п’єш, і знаю скільки саме. Мені вже давно хотілося сказати, щоб ти облишила прикидатись і пила відкрито, як уже кортить. Гадаєш, мене дуже обходить, що ти привчилася до бренді?