Розділ «Частина п’ята»

Розділ LV

— Дорогенька, мені не треба ніяких пояснень від тебе, і я не збираюся їх вислуховувати,— рішуче сказала Мелані, лагідно затуляючи долонею тремтячі уста Скарлет і не даючи їй говорити.— Це образа для тебе самої, і для Ешлі, й для мене, коли ти припускаєш навіть думку, що між нами потрібне якесь пояснення. Таж ми втрьох були... ми ж були як солдати, що стільки років спільно протистояли світові, і мені сором, коли ти гадаєш, ніби якісь дурні плітки можуть нас порізнити. Гадаєш, я повірю, що ти й мій Ешлі?.. Ну й вигадка ж! Хіба я не знаю тебе краще, ніж будь-хто на світі? Гадаєш, я забула, як людяно, як саможертовно ти поставилася до Ешлі, й Бо, і мене... почавши від того, що ти врятувала мені життя, й кінчаючи тим, що не дала нам усім померти з голоду? Гадаєш, я можу забути, як ти мало не боса ходила борозною за тим янківським конем, а руки у тебе були в пухирях... і все лише задля того, щоб моє немовля і я мали що їсти... і що я після всього цього повірю, як тебе гидко оббріхують? Не хочу більше чути ні слова від тебе, Скарлет О’Гаро. Ні слова.

— Але ж...— Скарлет затнулася на півслові.

Рет за годину перед тим виїхав з міста, забравши з собою Гарні й Пріссі, і до сорому та злості Скарлет додався розпач. А тепер, мало що вона відчувала тягар своєї провини, то ще й мусила терпіти захист з боку Мелані. Ні, це вже було понад силу. Якби Мелані повірила Індії та Арчі, гостро дорікнула їй на вечорі або хоча б холодно зустріла — тут би вона ще могла гордо закинути голову й навіть боронитися всією доступною зброєю. Але згадуючи, як Мелані врятувала її перед лицем товариства, коли вона стала поряд з нею, мов тонкий сяючий меч, та якою довірою і викликом світились тоді очі Мелані,— Скарлет розуміла, що порядність вимагає від неї одного: щиро все визнати. Так, зізнатися геть в усьому, почавши з того далекого залитого сонцем ганку в Тарі.

До цього закликав її голос сумління,— хоч і довго притлумлюваний, він таки озвався в Скарлет, яку виховувано ревною католичкою. «Визнай свої гріхи і відпокутуй у смутку й каятті»,— сотні разів казала їй Еллен, і ось зараз, у критичну хвилину, ці материні напучення ожили в Скарлет і заполонили її свідомість. Вона все визнає,— геть усе, кожен погляд і кожне слово, ті нечисленні пестощі, які були між нею та Ешлі,— і тоді Господь полегшить їй муки й дарує душі спокій. А покутою для неї буде бачити, як страшенно зміниться обличчя в Мелані, коли замість любові й довіри на ньому проступить неймовірний жах та відраза. О, це буде надто тяжка покута,— з болем у серці думала Скарлет,— до кінця свого віку пам’ятати обличчя Мелані, знати, що їй відомо, яка вона, Скарлет, дріб’язкова й ница, дволика й лицемірна.

Колись думка про те, щоб глузливо жбурнути правду Мелані в обличчя й побачити, як розвіється оманливий рай, яким п’янить себе ця дурочка, здавалася Скарлет привабливою, хоч і дорого довелося б згодом за цей жест заплатити. Але тепер одна ніч усе відмінила і робити так їй зовсім перехотілося. Чому це сталося — вона не розуміла. Забагато суперечливих думок снувало у неї в мозку, і годі було добрати в них ладу. Вона знала тільки те, що як колись прагнула залишатись в очах матері скромною, доброю, щиросердою, отак нині палко жадала, щоб Мелані зберегла про неї високу думку. Скарлет знала, що їй байдуже, як вона виглядає в очах світу, в очах Ешлі й Рета, але от Мелані нізащо не повинна змінити своєї думки про неї на гірше.

Скарлет страшно було сказати Мелані правду, однак тепер у ній озвався — що рідко бувало — інстинкт порядності, і він не дозволяв далі кривити душею перед жінкою, яка стала в її обороні. Отож коли Рет поїхав, забравши з собою Гарні, вона й кинулася до Мелані.

Але вона встигла тільки пробурмотіти: «Меллі, я мушу тобі пояснити, як було в той день...» — бо Мелані ту ж мить рішуче її урвала. Скарлет, присоромлено дивлячись у темні очі, які горіли любов’ю і гнівом, відчула, як у неї завмирає серце, і зрозуміла, що їй ніколи не зазнати душевного спокою й миру, дарованих зізнанням. Мелані вже першими своїми словами навік перекрила перед нею цей шлях. Скарлет нечасто думала по-дорослому, як-от зараз, коли вона усвідомлювала: це ж чистий егоїзм спонукає її зізнатись у тому, що гнітить їй душу. Адже зізнавшись, вона позбулася б свого тягаря, але тим самим переклала б його на людину чисту й довірливу. І це тоді як вона була в боргу перед Мелані за її заступництво і сплатити цей борг могла тільки мовчанням. Бо якою жорстокою розплатою було б знівечити життя Мелані непроханим зізнанням у тому, що чоловік зрадив її, і то з найближчою її подругою!

«Я не можу цього їй сказати,— гірко подумала вона.— Ніколи не зможу, хоч би сумління замучило мене до смерті». І Скарлет чомусь пригадалися слова п’яного Рета: «Вона не може повірити в безчестя тих, кого любить... І це буде твоїм хрестом».

Так, це буде її хрестом аж до смертної години, вона терпітиме мовчки ці муки, носитиме цю волосяницю сорому, відчуватиме роками її колючий доторк за кожним чулим поглядом і жестом Мелані, і завжди тамуватиме в собі бажання закричати: «Не будь така добра! Не захищай мене! Я не варта цього!»

«Якби ти не була така дурочка, така ніжна, довірлива, простодушна дурочка, я б менше мучилась,— думала Скарлет у розпуці.— Я в житті багато сходила тяжких доріг, але дорога з цим моїм хрестом буде найважча й найгіркіша».

Мелані сиділа навпроти неї у низенькому кріслі, впершись ногами у високий пуфик, від чого коліна її гостро, як у дитини, випнулись,— вона нізащо не прибрала б такої надто сміливої пози, якби не крайнє збудження. В руках вона тримала тонке мереживо і так швидко орудувала блискучою голкою, наче це була рапіра в поєдинку.

Скарлет, коли б її охопило таке обурення, тупотіла б ногами й верещала, як Джералд у свої найколоритціші хвилини, кликала б Господа Бога у свідки клятої криводушності й підлоти людської, а від її погроз помститися кров холола б у жилах. Але в Мелані тільки швидке миготіння голки та насуплені тонкі брови показували, як вона клекотить усередині. Та ще голос її звучав трохи холодніше і слова вихоплювались різкіше, ніж звичайно. Проте ця імпульсивна манера говорити була не притаманна Мелані яка не дуже часто висловлювала власну думку, а гострих слів і взагалі уникала. Скарлет лише тепер усвідомила, що Вілкси й Гамільтони можуть розпалюватись чи не дужче, ніж О’Гари.

— Мені страшенно набридло слухати, як люди без кінця осуджують тебе, дорогенька,— мовила Мелані,— але це вже й зовсім переповнило чашу терпіння, і я щось мушу зробити. А все вони тому, що заздрять тобі, чом ти така кмітлива й чому ти досягла успіху Тобі пощастило навіть там, де багато хто з чоловіків схопив облизня. Ти тільки не гнівайся, люба, що я це кажу. Я зовсім не думаю, що ти поводишся не по-жіночому або що ти втратила жіночність, як декому здасться. Бо це таки неправда. Люди просто не розуміють тебе і не терплять, коли жінка кмітлива. Але ні твоя кмітливість, ні твій діловий успіх не дають нікому права твердити, ніби ти й Ешлі... Сили небесні!

Останні слова вона вимовила так запально, що в устах чоловіка це прозвучало б мало не як блюзнірство. Скарлет видивилась на Мелані, наполохана таким незвичним для неї спалахом.

— І ще сміють приходити до мене з цими брудними вигадками... Арчі, Індія, місіс Елсінг! Як вони можуть? Правда, місіс Елсінг сюди не приходила. Ні, вона таки не наважилась. Але вона завжди ненавиділа тебе, дорогенька, бо коло тебе більше упадало хлопців, ніж коло Фенні. І ще вона обурена, що ти зняла Г’ю з управителя на тартаку Але ти вчинила слушно, що зняла його. Він такий лінтюх, недотепа й нікчема! — Оце так одним махом Мелані вчинила розправу над товаришем своїх дитячих літ і залицяльником дівочої пори.— Щодо Арчі, то я сама винна. Не треба було давати притулку цьому старому лайдакові. Всі мені це казали, та я не послухала. Він не любив тебе, дорогенька, через в’язнів, але хто він такий, щоб догану тобі давати? Убивця, та ще й убивця жінки! І після всього того, що я для нього зробила, він приходить до мене й каже... Та я б нітрохи не шкодувала, якби Ешлі й застрелив його. Але я добре його висварила, можеш бути певна. І він забрався з міста.

Ну а Індія, то це таке підле створіння! Дорогенькі, я ще з першого разу, як побачила вас двох поруч звернула увагу, що вона ненавидить тебе й заздрить, бо ти куди гарніша від неї і мала більше залицяльників. А особливо ти їй стала ненависна через Стюарта Тарлтона. Вона так забила собі голову Стюартом... прикро мені казати це про сестру Ешлі, але, здасться, що, безперестану думаючи про нього, вона трохи схибнулася! Тільки так і можна пояснити її поведінку... Я сказала їй, щоб вона й на поріг не показувалась у мене, і що коли я ще раз почую про ці її брудні вигадки... то прилюдно назву її брехухою!

Мелані змовкла, і раптом гнівний вираз зійшов у неї з обличчя, а натомість з’явився смуток. Її, як і всіх джорджіанців, вирізняла щира відданість клановим зв’язкам, і думка про родинні чвари краяла їй серце. На хвильку вона завагалась. Але Скарлет була дорожча для неї, Скарлет була перша в її серці, отож вона мовила далі з любов’ю в голосі:

— Індія завжди ревнувала мене до тебе, дорогенька, бо ти мені ближча. Вона тепер уже ніколи не ступить на поріг цього будинку, а я ніколи не зайду туди, де приймають її. Ешлі згоден зі мною, хоч він тяжко переживає, що його рідна сестра вигадує такі...

Коли прозвучало ім’я Ешлі, перенапружені нерви Скарлет не витримали, і вона вибухнула плачем. Невже їй судилося весь час завдавати йому болю? На думці у неї лише одне було — як зробити, щоб він жив у щасті й безпеці, а виходило так, що за кожним разом йому від неї ставало тільки гірше. Вона розбила йому життя, позбавила самоповаги й гордості, підірвала його душевний спокій, що випливає з внутрішньої цілісності натури. А тепер ще посварила з сестрою, яку він так любив. Щоб урятувати репутацію її, Скарлет, і не зруйнувати щастя своєї дружини, він мусив пожертвувати Індією, виставити сестру як брехливу, ревниву й мало не божевільну стару панну — тоді як вона має слушність в усіх своїх підозрах і звинуваченнях. І тепер щоразу, коли Ешлі гляне в очі Індії, він побачить у них правду — правду, і докір, і холодну зневагу, на яку Вілкси були такі мастаки.