Розділ «Легенди і реалії американського півдня»

Книга Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром» стала міфом майже відразу після виходу в світ: її величезний успіх у читача, про що свідчили фантастичні тиражі в країні, яка тільки-но пережила грандіозну кризу, нікому не відоме ім’я авторки, та ще й блискучий фільм, поставлений просто-таки по гарячих слідах,— все швидко обросло легендою про надзвичайно захоплюючий твір, написаний хатньою господаркою. Як і в будь-якій легенді, тут є дещо від істини, принаймні є над чим замислитись.

Маргарет Мітчелл, беручи активну участь у репрезентації книжки і фільму, в листуванні з читачами і критиками, водночас прагнула вберегти від розголосу особисте життя. Одному із своїх кореспондентів вона писала: «Я хочу постати перед світом... своєю книгою, а не тим, що писала в листах до друзів... Моя книжка належить будь-кому, хто її купить, однак моє приватне життя публіці не належить». Таку позицію Маргарет Мітчелл обстоювала до кінця, і тому після несподіваної смерті письменниці її чоловік звернувся до друзів із проханням знищити всі її листи, що в них зберігалися. І тільки брат письменниці, Стів Мітчелл, ставши спадкоємцем архіву сестри, передав його університету штату Джорджія, дозволивши опублікувати деякі матеріали. Це було листування навколо «Звіяних вітром». Тож і ми, зважаючи на волю письменниці, наголосимо в житті Маргарет Мітчелл тільки те, що так чи інакше позначилося на її книжці.

Маргарет Муннерлін Мітчелл народилася 8 листопада 1900 року. Мати її походила з родини гугенотів, що переселилися до Америки у середині XVIII століття. Батько — шотландець — утік в СІЛА після утвердження Стюартів десь у середині XIX ст. Оселився в Атланті, став юристом, з часом був обраний головою історичного товариства. Дитинство Маргарет, типове для дівчинки з заможної родини, минуло на плантації в Джексон-Хіллі під Атлантою, Маргарет мала власного поні і полюбляла їздити верхи. В 1912 році родина переїхала до Атланти, в будинок на Персиковій вулиці, а через п’ять років Маргарет на власні очі побачила і пережила знамениту пожежу, яка знищила майже все місто.

1918 року Маргарет вступає до Смітсівського коледжу: під впливом вчення Фрейда, популярного тоді в Штатах, вона мріє стати лікарем-психіатром. Але закінчити навчання їй не пощастило, бо несподівано захворіла й померла мати, а невдовзі Маргарет змушена була повернутися до Атланти, щоб стати господинею в батьківському домі.

Життя Атланти після першої світової війни було бурхливе й нестабільне, майже як у період Реконструкції. Згодом Маргарет Мітчелл так згадувала себе в ті часи: «Бувши продуктом джазової доби, однією з тих зірвиголів у коротких спідничках, про яких пастори кажуть, що вони потраплять до пекла, якщо до тридцяти літ їх не повісять, я, природно, неабияк здивувалася, коли в мені побачили відновлений дух Півдня». Юність минала у вирі вечірок, зустрічей, шалених верхогонів... Одного разу Маргарет впала з коня й забила кісточку, що згодом дуже далося взнаки.

Проте було в її житті й інше. Вже з кінця 1922 року вона працює штатним кореспондентом атлантського щотижневика, де в той час співробітничали такі відомі письменники, як Джордж Колдуелл, Френсіс Ньюмен. Адже писати Маргарет почала ще в дитинстві. У школа вона була зіркою аматорських інсценівок, друкувала оповідання в учнівському журналі, підписуючись «Пеггі Мітчелл». Серед друзів уславилась як оповідачка. А безпосередній її шеф по щотижневику Енгус Петерсон так відгукнувся про свою співробітницю: «Вона відразу стала одним з кращих репортерів серед тих, кого я знав. Друкувала добре і дуже швидко. Була точна і всюди встигала. Мала гостре чуття на новини і не цуралася ніякої праці».

В 1926 році Маргарет вийшла заміж за Джона Марша. Подружнє життя складалося щасливо: молоді багатства не мали, але в їхньому домі було повно книжок і друзів, які переважно кликали її за псевдонімом «Пеггі». Кали ж вона захворіла на артрит і змушена була полишити роботу, друзі і книги зробилися для неї ще ближчими. В ліжку Пеггі провела кілька років. Спочатку перечитала домашню бібліотеку, потім — міську, а тоді чоловік пожартував, що їй нема вже чого читати в Атланті і доведеться писати самій. Мабуть, тоді і почала складатися в її уяві історія про дівчинку з поважаного південського роду, яка разом із своїм народом пережила Громадянську війну, трагічну смерть рідних, ворожу навалу, розорення плантації, пожежі, воєнне спустошення, Реконструкцію і виявилася такою незламною і мужньою, що змогла не просто вижити й вистояти, а й відновити втрачене,— історія, що виросла в своєрідну південну сагу «Звіяні вітром».

Коли книжка вийшла друком, авторка писала одному з своїх читачів: «Мені дуже важко сказати, як довго я працювала над книгою. Аби уникнути пояснень, я, як правило, кажу: „О, десять років!“ Але насправді це не так. Я почала її в 1926 році, а завершила в 1929-му — крім трьох частин. Їх я дописала вже після того, як книгу було продано видавництву. Я працювала за таких тяжких обставин. З одного боку, в мене чимало друзів та родичів... а протягом п’яти років не бувало такого дня, щоб хтось із них не потрапив до лікарні... Крім того, мене мучив артрит, і я вже втратила будь-яку надію, що знов зможу рухатись... Упродовж місяців я писала розділи, а роки минали в антрактах між писанням. Це важко пояснити тим, хто звертається до мене з розпитами, а тому я й відповідаю: „О, десять років“,— і хай так і вважають. Гадаю, ідо якби я могла зосередитись і звільнитися від щоденних дзвінків з лікарень... я могла б написати книжку за рік».

1935 року представник одного з найбільших видавництв Америки — «Макміллан» — об’їздив Південь у пошуках нових талантів. Хтось із спільних знайомих порадив йому звернутися до Пеггі Мітчелл. І вже 30 червня 1936 року роман «Звіяні вітром» побачив світ. Він одразу ж став книгою місяця, мав чудову пресу, в 1937 році був нагороджений престижною премію Пулітцера. Популярність цього твору просто-таки фантастична: до Різдва 1936 р. було продано мільйон книжок; за даними на середину 70-х років, його перекладено 27 мовами й видано в 37 країнах тиражем понад 20 млн. примірників. Це, звичайно, не враховуючи наших вітчизняних, дотепер російськомовних видань. Словом, як відзначали рецензенти, це книга для читача, а не для критики. Саме читач і підтримує життя цього роману. Завдання ж критики — дещо йому пояснити з історії і літератури США.

Звичайно, доля книги не могла не вплинути на життя її авторки. З серпня 1936 року Джон Марш відповів на телеграму з агентства «Тайм»: «Місіс Марш лежить хвора внаслідок стресу, бо надто несподівано зробилася знаменитою». Проте вона, вірна дочка Півдня, вже й ставши багатою і уславленою жінкою, залишається на батьківщині, в Атланті, з якою пов’язана її доля, весь її світ, погляди і смаки. Отож єдиний її художній твір створено патріоткою Півдня з його світоглядних позицій.

«Впродовж років я розмірковувала над історичними обставинами,— казала Маргарет Мітчелл одному із своїх інтерв’юерів,— але не в зв’язку з книжкою. Я не так розмірковувала про цей грунт, як зростала на ньому. Звичайно ж, я знала історію старої Атланти, знала, як вона народилася (частка старого Півдня і частка нового, не схожа на жодне інше південне місто). І, звичайно, весь час думала про кампанію Джонстона-Шермана — найдраматичніший період війни. Таким чином, коли я сіла писати роман, я не шукала історичного грунту, бо стояла на ньому все життя. Готового сюжету і характерів я не мала. Я просто надумала створити історію дівчини, яка була схожа на Атланту: частка старого Півдня і частка нового». А коли вже було знято кінофільм і готувалася його прем’єра, М. Мітчелл казала її організаторам: «Колись я вважала, що „Звіяні вітром“,— книга моя, але насамперед вона належить Атланті і відбиває погляди атлантців; фільм є атлантським і прем’єра буде подією для міста, а не просто демонстрацією фільму». Так воно і сталось: і роман, і фільм Атланта, серце Півдня, сприйняла як гімн на свою честь.

З цим містом пов’язано і подальше життя авторки. Коли в перші дні другої світової війни було потоплено пароплав «Атланта», саме Маргарет Мітчелл негайно зібрала великі кошти на спорудження корабля з такою ж назвою. В Атланті вона і померла — дуже рано і несподівано. В 1949 році стався серцевий напад у її чоловіка Джона Марша, після чого він видужував важко і повільно. Коли хворіла Маргарет, Джон виявився напрочуд ніжним і відданим чоловіком. І тепер вона намагалася не тільки доглянути його, а й розважити, зробити його життя приємнішим. Сталося так, що одного разу, сама не дуже добре почуваючись, Маргарет привезла чоловіка до кінотеатру на центральній плеяді Атланти і, переводячи його через майдан, потрапила під машину. Через кілька днів у лікарні вона померла. А південна сага залишилася жити.

«Звіяні вітром» — роман про життя людей і події часів Громадянської війни 1861—1865 років, коли внаслідок перемоги Півночі над Півднем в США було скасовано рабство. Прогресивна громадськість Америки і всього світу одностайно засудила рабовласників-конфедератів, підтримавши північні штати і вітаючи їхню перемогу. Засуджено було не тільки рабовласництво, а й економічний лад, і суспільні структури, побудовані на рабовласництві, а також весь спосіб життя і мораль південної плантаторської аристократії, що суперечили демократичним засадам, запровадженим Північчю.

За повоєнні роки відбулися значні зрушення і на самому Півдні, він втратив свою феодально-патріархальну замкненість і ступив на шлях загальноамериканського, тобто капіталістичного, розвитку. Трагедія Громадянської війни надовго стала своєрідним фокусом у свідомості південців і їхній культурі. Переосмислення власного минулого стало необхідністю. Воно відбулося вже в XX сторіччі.

У 20—30-і роки в суспільно-культурному середовищі Америки зародився так званий Південний Ренесанс. Група південних інтелектуалів — «аграріїв», авторів журналу «Втікач», заявила про необхідність збереження кращих гуманістичних і культурних традицій Півдня, які допомагали б протистояти омасовленню, обездушенню, знелюдненню суспільства, що зростало на грунті прагматичної моралі Півночі. В кращих художніх творах південних митців, насамперед фолкнерових, тема Півдня набуває трагедійного звучання, а його поразка й занепад тлумачаться і як загибель людяності, і як кара за гріхи рабовласництва та гріх насильства людини над людиною. Такий рівень художнього осмислення минулого властивий для великих американських митців, він став характерною рисою так званої «південної школи» в літературі США XX ст., до якої належить багато яскравих талановитих письменників — Р.П. Уоррен, Т. Вулф, А. Тейт, Ю. Велті, Дж. Колдуелл, К. Маккалерс, Ф. О’Коннор, М. Маккарті, X. Лі, Т. Моррісон та інші.

Сучасник і співвітчизник М. Мітчелл В. Фолкнер в тому ж таки 1936 р. написав «Авессалом! Авессалом!» — трагічну історію Півдня, покараного за гріх рабовласництва поразкою в Громадянській війні. Та М. Мітчелл дуже негативно ставилася до творів такого тину, вважаючи, що і Фолкнер, і Колдуелл продалися янкі. Вона стояла на інших позиціях. У «Звіяних вітром» позитивність героїв визначається їхньою прихильністю південській традиції, а сюжет завершується на мелодраматичній ноті. Проте творчі набутки Фолкнера, «аграріїв», «втікачів» є вагомими і для сьогоденного Півдня, в якому багато чого робиться задля утвердження культури і демократії. Це і відродження гуманістичних принципів минулого, і величезна увага до збереження і розвитку культури негритянської, і широкі освітні й культурні програми, які успішно запроваджуються спеціально організованим Центром по вивченню Південної культури та університетами південних штатів.

Однак для масової літератури, присвяченої темі Громадянської війни, стали характерними інші мотиви. З одного боку, літератори Півночі зображували плантаторів жорстокими рабовласниками, зарозумілими реакціонерами. З другого боку, письменники Півдня славили героїзм і чесноти конфедератів, змальовуючи янкі грубими й нахабними завойовниками. Що ж до масової літератури Півдня, який не переставав оплакувати свою поразку, назавжди втрачене патріархальне життя плантаторських родів, а також «щасливе», «безтурботне» існування негрів-рабів,— то вона подавала минуле на рівні міфу. Власне, на цьому міфі грунтувалась і література Півдня, яка зародилася ще за кілька десятиліть до Громадянської війни. Обов’язковими атрибутами такої літератури були культ краси, честі, шляхетності, витонченості, лицарського ставлення до жінки, високих думок, почуттів. Негри були тлом, грали роль відданої обслуги, нерозумних дітей, що потребують нагляду, виховання, опіки. Антирасистські твори «Білий раб» Р. Хілдрета і «Хатина дядька Тома» Г. Бічер-Стоу прозвучали в цій літературі різким дисонансом і серед освіченої публіки Півдня успіху не мали. На повоєнному Півдні місцева література Оживилася легендами про героїзм конфедератів і ностальгією за втраченим раєм.

Розквіту такого типу творів сприяли і певні традиції, накопичені літературою США, де, як відомо, провідними в національній культурі й свідомості минулого століття були традиції романтизму. Саме в його межах склався той тип романтичного роману (роменс), що в США був започаткований і теоретично обгрунтований Н. Готорном, а в другій половині XIX — на початку XX ст знайшов для себе плідний грунт у неоромантизмі, звідки й перейшов до масової літератури, де, зазнавши певної трансформації, розквітнув, оскільки максимально відповідав її потребам: будив емоції в читача, не завдаючи великої роботи його мисленню.

Характерними особливостями поетики романтичного твору є яскраві персонажі (як правило, різко поділені на героїв і лиходіїв), бурхливі пристрасті, таємничість і містика, мальовничі пейзажі, місцевий колорит — при динамічному сюжеті і складній інтризі. Але якщо в готорнівській моделі всі ці елементи організовано навколо трагічного внутрішнього конфлікту, психологічно зумовленого світовідчуттям і характером героїв, які протистоять лицемірству загальноприйнятої моралі, то в масовому варіанті роменсу почуття і переживання персонажів максимально наближені до такої норми, близької і зрозумілої пересічному читачеві.