Розділ «Частина п’ята»

Кінець кінцем дехто цілком щиро повірив у невинність Скарлет — не тому, що віддав належне її особистим чеснотам, а тому, що в це вірила Мелані. Інші мали щодо цього певні застереження, але вони були чемні зі Скарлет і відвідували її, бо любили Мелані й не хотіли втратити цю любов. Тоді як прихильники Індії холодно розкланювалися з нею при зустрічі, а деякі то й відверто виявляли свою неприязнь. Ці останні дратували Скарлет і доводили до шалу, однак вона розуміла, що якби не енергійне заступництво Мелані, то все місто відвернулося б від неї, і вона взагалі б опинилася поза товариським життям.

Розділ LVI

Рета не було вже три місяці, і за весь цей час Скарлет не мала від нього жодної вісточки. Вона не знала, де він і скільки ще часу збирається пробути у від’їзді. І не мала поняття, чи взагалі він вернеться. А сама вона весь цей час виконувала звичайні свої обов’язки з високо піднесеною головою і з болем у серці. Почувала вона себе не дуже добре, та, здаючись на спонуки Мелані, щодня заїжджала до крамниці й намагалася про людське око виявляти зацікавленість тартаками. Але крамниця вперше за всі ці роки нудила її, і хоч прибутків від неї було втричі більше проти торішнього й гроші плавом пливли, Скарлет це не цікавило, а з прикажчиками вона невідь чого гиркалась і злостилася. Тартак під орудою Джонні Геллегера процвітав, і на лісовому складі деревина не залежувалась, однак хоч би що Джонні зробив або сказав, її все це не вдовольняло. Джонні, ірландець, як і вона, зрештою не витримав цих нескінченних сікань і після довгої тиради, яку він закінчив словами: «З мене вже досить, і прокляття Кромвеля на вашу голову, мем!» — пригрозився кинути роботу. Скарлет довелось угамовувати його принизливими вибаченнями.

На той тартак, де Ешлі, вона ніколи не приїздила. Не бувала й на складі, коли думала, що він там. Вона розуміла, що й він силкується рідше потрапляти їй на очі, а повсякчасна присутність її в його домі через наполегливі прохання Мелані була мукою для нього. Вони ні разу не розмовляли наодинці, хоча Скарлет страшенно кортіло розпитати його. Вона хотіла знати, чи не зненавидів він її, що саме він сказав Мелані, але він тримався на відстані від Скарлет і німо благав не озиватись. Їй прикро було бачити постаріле, схудле від переживань обличчя Ешлі, а те, що його тартак тиждень у тиждень давав самі збитки, вже й зовсім дратувало її, хоч вона мусила мовчати.

Скарлет просто казилася, що він такий безпорадний. Вона не знала, в який спосіб він міг би поліпшити справи, але відчувала, що таки щось треба робити. Рет напевне щось би зробив. Рет завжди до чогось вдавався,— навіть коли воно було й не тим, що потрібно,— і вона мимоволі поважала його за це.

Тепер, коли минувся її спалах обурення на Рета та його образи, вона відчула, що їй бракує його, і це почуття наростало в міру того, як збігали дні, а від нього не було ніяких звісток. З усієї мішанини суперечливих емоцій — екстазу й гніву, гризоти й уражених гордощів, які він збудив у ній,— вилущилася пригніченість і, мов крук, всілася їй на плече. Скарлет бракувало Рета, бракувало його легкодумних анекдотів, від яких вона прискала реготом, його іронічного осміху, що не давав їй надміру перейматися житейськими клопотами, бракувало навіть його в’їдливих зауваг, що змушували її гостро пирхати у відповідь. А найбільше їй бракувало його самого, кому вона могла виповісти все що завгодно. Адже слухати він умів, як ніхто. Вона могла розказати йому, анітрохи не соромлячись і навіть з гордістю, як обкрутила круг пальця котрогось лаповуха, і Рет ще й хвалив її за це. Комусь іншому вона й натякнути про таке не зважилася б, це просто шокувало б людей.

Бона відчувала себе самітною без Рета й Гарні. За дитиною вона тужила навіть більше, ніж могла собі уявити. Пригадуючи, як дошкульно Рет був дорікнув їй за Вейда й Еллу, вона намагалася турботою про них якоюсь мірою заповнити свої порожні години. Але це нічого не дало. Ретові слова та реакція дітей на її спроби зблизитися з ними відкрили їй разючу й прикру правду. Коли діти були зовсім малі, вона, занадто заклопотана й заморочена грошовими справами, озивалася до них різким тоном і легко дратувалася, тож і не змогла завоювати ні довіри їхньої, ні любові. А тепер чи то було вже запізно, чи їй не вистачало терплячості, чи, може, мудрості пробитись до цих маленьких і потайних сердець.

Елла! Скарлет з прикрістю усвідомила, що Елла — нетямуща дитина, зовсім-таки нетямуща. Дівчинка не могла зосередитись на чомусь одному довше, ніж пташина всидіти на гілці, і навіть коли Скарлет пробувала зацікавити її казочками, вона раптом відхилялася думкою вбік, уривала розповідь зовсім сторонніми запитаннями, і Скарлет не встигне ще відповісти їй, як вона вже забуде, про що питала. А щодо Вейда, то Рет, здається, мав рацію. Хлопець явно її боявся. Це дивувало й навіть ображало. Чому її рідний син, єдиний її син, мав би боятися матері? Коли вона силкувалася розбалакати його, він дивився на неї лагідними карими очима Чарлза, зіщулювався і розгублено переступав з ноги на ногу. Тоді як з Мелані він аж захлинався від балачки і витягував з кишені всі свої скарби, від рибальських черв’яків до старих шворок, аби похвалитись перед нею.

Мелані мала-таки підхід до дітлахів, ніде правди діти. Її малий Бо був найвихованіший і найлюбіший хлопчик в Атланті. А Скарлет знаходила з ним спільну межу легше, ніж з власним сином, бо малюк Бо не соромився дорослих, і, коли тільки бачив Скарлет, вилазив до неї на коліна, не чекаючи дозволу. Такий милий білявий хлопчисько, ну викапаний Ешлі! От якби Вейд був схожий на Бо... Звичайно, Мелані могла багато часу вділяти синові, бо в неї була лише одна дитина і вона не мусила працювати й не мала стількох обов’язків, як Скарлет. Так, в усякому разі, Скарлет намагалась виправдатися перед собою, хоч у глибині душі чесно визнавала, що Мелані просто любить дітей, що Мелані тішилася б, навіть маючи їх з десятеро. А надмір цієї своєї любові вона віддавала Вейдові та сусідській дітлашні.

Скарлет ніколи не забуде, як її вразило, коли одного дня, під’їхавши до Мелані забрати додому Вейда, вона ще з переднього ганку почула гучний повстанський клич, що його досить вдало наслідував її син — той самий Вейд, котрий удома сидів тихо як мишка. А вояцькому кличеві Вейда вторував тоненький писклявий голосок Бо. У вітальні вона побачила, як обидва хлопчики з дерев’яними шаблюками в руках нападають на канапу. При її появі вони знітились, а з криївки за канапою підвелася Мелані, сміючись і поправляючи шпильки в розкуйовдженій зачісці.

— Це битва під Геттісбергом,— пояснила вона.— Я в ролі янкі, і мені, звісно, добре перепало. А це генерал Лі,— показала вона на Бо,— а це,— вона поклала руку на плече Вейдові,— генерал Пікет[26].

Мелані справді мала підхід до дітлахів, Скарлет і близько не могла з нею зрівнятись.

«Але принаймні Гарні мене любить,— подумала Скарлет,— і їй подобається гратися зі мною». Хоча, коли щиро казати, то Гарні куди більше любила Рета. Та й, може, вона вже довіку й не побачить Гарні. Хто його зна,— Рет, можливо, зараз у Персії чи Єгипті і надумає лишитись там назавжди.

Коли доктор Мід сказав Скарлет, що вона вагітна, це її здивувало, бо вона сподівалась почути про розлиття жовчі й нервове перенапруження. А потім згадала ту шалену ніч і аж почервоніла. Отже, дитина — це наслідок тих хвилин незмірного екстазу, який у згадці вже й вибляк трохи, притьмарений подальшими подіями. І вперше в житті Скарлет зраділа, що матиме дитину. Якби тільки це був хлопчик! Справжній хлопчик, а не такий плохун, як Вейд. Вона б так уже дбала про нього! Тепер, коли в неї досить часу на дитину й досить грошей, щоб полегшити їй шлях у житті, вона була б така щаслива! Її поривало відразу ж сповістити новину Ретові через його матір у Чарлстоні. Боже милостивий, та тепер він таки мусить вернутися додому! А коли він не вернеться до народження дитини? Вона ж нізащо не зможе пояснити цього людям! Але коли йому написати, він подумає, ніби вона без нього не може дати ради вдома, і ще й візьме її на кпини. А він ні в якому разі не повинен знати, що вона потребує його й хоче бачити поруч.

Вона була дуже рада, що стримала свій порив написати, бо незабаром прийшла перша звістка про Рета в листі тітоньки Полін з Чарлстона — з листа випливало, що Рет у своєї матері. Якою полегкістю було для неї дізнатися, що Рет нікуди не виїхав зі Сполучених Штатів, хоча сам тітчин лист викликав досаду. Рет з Гарні відвідав обох її тіток, Полін та Юлейлію, і в листі було повно компліментів на адресу дівчинки.

«Така любонька ця дитина! Вирісши, вона, безперечно, стане красунею. Але, гадаю, тобі ясно, що кожному, хто спробує до неї залицятись, доведеться мати справу з капітаном Батлером: такого відданого батька я ще зроду не бачила! А тепер, моя люба, я хочу де в чому тобі зізнатись. Поки я не побачила капітана Батлера, мені здавалося, що твій шлюб з ним — страшний мезальянс, бо ж, звісно, в Чарлстоні ніхто не чув доброго слова про нього і кожен так співчував його рідні. Правду кажучи, ми з Юлейлією сумнівалися, чи взагалі варто було приймати його в себе... але врешті-решт любе дитя — це наша двоюрідна онука. Коли він прийшов, ми були приємно, дуже приємно здивовані і зробили для себе висновок, що це не по-християнському — вірити всяким дурним пліткам. Бо він просто чарівний! Та ще й досить вродливий, як на наш смак, ну, і такий статечний і чемний. І дуже відданий тобі й дитині.

А тепер, моя люба, я повинна написати тобі про те, що дійшло до наших вух, це щось таке, чому Юлейлія і я спершу не хотіли й віри пойняти. Звичайно, ми чули, ніби ти часом докладаєш рук у тій крамниці, яку залишив тобі містер Кеннеді. Чутки ці доходили, але ми, звичайно, заперечували їх. Ми розуміли, що в ті перші страшні дні по війні, можливо, й була в цьому потреба, бо такі були обставини. Але тепер ніякої такої потреби нема, щоб ти брала на себе увесь цей клопіт, бо як я знаю, капітан Батлер посідає вельми пристойне матеріальне становище і, крім того, цілком здатний вести за тебе будь-які справи й опікуватися твоїм майном. Нам просто треба було дізнатись, наскільки правдиві ці чутки, і ми мусили, хоч як це прикро для нас, дещо прямо запитати в містера Батлера.

Не дуже охоче, але він визнав, що кожен ранок ти проводиш у крамниці й нікому не довіряєш вести бухгалтерські книги. Він також визнав, що ти якось причетна до тартака чи тартаків (ми не наполягали, щоб він уточнив, бо були вкрай вражені цією звісткою, зовсім новою для нас), через що тобі доводиться роз’їжджати самій або під опікою якогось волоцюги-вбивці, як пояснив нам капітан Батлер. Ми бачили, як боляче він переживає це, і вважаємо, що він дуже терплячий — ба навіть занадто терплячий — чоловік. Таке неподобство, Скарлет, треба припинити. Твоєї матері немає вже серед нас, аби напутити тебе, отож я мушу зробити це замість неї. Подумай тільки, як почуватимуть себе твої маленькі діти, коли підростуть і довідаються, що ти мала інтерес у торгівлі! Як гірко їм буде знати, що своїми роз’їздами по тартаках ти виставляла себе на образи брутальних людей, давала привід для всіляких пліток. Жінці зовсім не личить...»

Лайнувшись, Скарлет пошпурила геть недочитаного листа. Вона просто навіч бачила, як обидві тітки, Полін і Юлейлія, сидять у своїй перехнябленій халупі на Беттері й осудливо розпатякують про неї, тоді як самі попухли б з голоду, якби вона не допомагала їм щомісяця. Жінці не личить? Та якби вона не робила того, що жінці не личить, обидві тітки досі, мабуть, і даху над головою б не мали! І цей чортів Рет виклав їм усе про крамницю, й бухгалтерські книги, і тартаки. Не дуже охоче, еге? Вона чудово уявляла собі, як радо він грав перед старими дамами роль статечного, чемного й чарівного чоловіка, відданого своїй дружині й дитині. Як він, мабуть, залюбки завдавав їм прикрості своїми балачками про те, що вона тільки й знає товктись у крамниці, на тартаках, у салуні. Ну й чортяка ж він! І чом йому так подобається робити капості людям?

Але невдовзі навіть цей її гнів заступила апатія. Останнім часом життя Скарлет втратило більшість своїх приваб. Якби змога наново спізнати той колишній трепет і радість від присутності Ешлі... або хоча б Рет уже вернувся додому й розсмішив!