Розділ «Частина п’ята»

— А мене було відштовхнуто, бо мій грубуватий запал надто вже ранив твою витонченість... бо ти не хотіла більше дітей. І як же прикро було мені це відчувати, Господи Боже! Як це мені було боляче! Отож я пішов собі й знайшов приємні втіхи деінде, і дав спокій тобі з твоєю витонченістю. А ти заходилася тим часом вганяти за довготерпеливим містером Вілксом. Хай йому чорт, але чого він мордується? Що в душі не може бути вірним своїй дружині, а тілом не може її зрадити? То чом би йому на щось не зважитись? Ти б не заперечувала мати від нього дітей, правда?.. і виставляти їх за моїх?

Вона з криком зірвалася на рівні ноги, але Рет у ту ж мить теж підвівся, засміявшись тим тихим смішком, від якого в неї кров холола. Він притис її до спинки крісла своїми дужими засмаглими руками й схилився над нею.

— Глянь, які у мене руки, моя люба,— сказав він, згинаючи долоні у неї перед очима.— Я любісінько роздер би ними тебе на шматки, і так і зробив би, якби це могло вибити Ешлі з твоєї голови. Але на тебе це не подіє. Отож я, мабуть, інакше доможуся, щоб уже назавжди викурити його з твоїх думок. Візьму твою голову руками, ось гак, стисну з обох боків і розлущу, мов горіх, і тоді вже ніяких думок про нього в тобі не залишиться.

Його долоні були у неї на голові, під її розпущеним волоссям, пестливі й дужі, вони повернули її лице вгору. Вона дивилася на цього незнайомця, п’яного незнайомця з протяглим голосом. Їй ніколи не бракувало чисто тваринної мужності, і зараз, перед обличчям небезпеки, вона відчула, як гаряча кров заклекотіла у неї в жилах, спина випросталась, очі примружилися.

— Ти п’яний дурень,— сказала вона.— Забери від мене руки.

На її подив, він так і зробив і, сівши на краєчок столу, налив собі ще.

— Я завжди захоплювався силою твого духу, моя люба. А найпаче тепер, коли тебе загнано в глухий кут.

Скарлет щільніше запнула на собі халат. Ох, якби ж то змога дістатися до своєї кімнати й крутнути ключа в тих грубих дверях і опинитись на самоті! Якось вона таки мусить дати цьому раду, допекти йому так, щоб він уліг їй, цей Рет, якого вона досі ще не знала. Скарлет без поспіху підвелась, хоч коліна під нею вгиналися, затягла халат на стегнах і відкинула волосся з обличчя.

— Ні в який кут мене не загнано,— ущипливо кинула вона.— Ти ніколи не заженеш мене в кут, Рете Батлер, і не залякаєш. З тебе просто п’яна тварюка, ти так довго валандався з розпусними жінками, що вже нічого не бачиш, крім розпусти. Ти не можеш зрозуміти ні Ешлі, ні мене. Занадто довго ти жив у бруді, щоб розумітись на чомусь іншому. Ти ревнуєш до того, чого не спроможний зрозуміти, Добраніч.

Вона спокійно повернулась і рушила до дверей, але зупинив її вибух сміху. Обернувшись, вона побачила, що Рет непевною ходою ступає за нею вслід. Боже милий, хоч би він облишив цей моторошний сміх! Що в усьому цьому смішного? Коли він наблизився, вона поточилась назад і врешті вперлася в стіну. Рет поклав свої важкі руки їй на плечі, притисши їх до стіни.

— Кинь сміятися.

— Я сміюся, бо мені тебе шкода.

— Шкода... мене? Краще себе самого пошкодуй.

— Атож, мені таки шкода тебе, моя люба, мила дурочко. Тобі від цього боляче, так? Ти не можеш витерпіти ні коли сміються з тебе, ні коли тебе шкодують, ге ж?

Він перестав сміятись, важко навалившись їй на плечі, аж у неї заболіло тіло. Вираз його обличчя змінився, і він так близько присунувся до неї, що горілчаний перегар змусив її відвернути голову.

— Я ревную, так? — мовив він.— А чого б і ні? О так, я ревную до Ешлі Вілкса. Чого б і ні? Ой, та не силуйся щось говорити й пояснювати. Я знаю, фізично ти не зрадила мене. Ти саме це хотіла мені сказати? О, я знав це ввесь час. Усі ці роки. Звідки знав? Та просто я знаю Ешлі Вілкса й людей його породи. Я знаю його порядність і шляхетність. А цього, моя люба, аж ніяк не можна сказати про тебе... та й про мене, коли хочеш. Ми не маємо шляхетності, як не маємо й честі,— правда ж? Через це ми й квітнемо, як вічнозелений лавр.

— Пусти мене. Я не хочу стояти тут і слухати образи.

— Я не ображаю тебе. Я віддаю належне твоїй фізичній здержливості. Але тобі жодного разу не пощастило ошукати мене. Ти, Скарлет, гадаєш, ніби чоловіки такі вже дурні. А це якраз ніколи не оплачується, якщо недооцінюєш силу й розум супротивника. І я зовсім не дурень. Гадаєш, я не знаю, що, лежачи в моїх обіймах, ти уявляла, наче я Ешлі Вілкс?

Вона аж рота розтулила з подиву, вражено видивившись на нього.

— Приємна це штука. Хоч трохи й привиддям відгонить. Це все одно, що бути втрьох в ліжку, коли там місце лише двом.