Розділ «Частина п’ята»

Вона взяла мокру чарку, кленучи його подумки. Рет читає її думки, як розгорнуту книжку. Він завжди вмів читати її думки, хоч саме від нього вона якнайбільше хотіла б їх приховати.

— Пий, кажу тобі.

Вона піднесла чарку вгору й перехилила різким рухом, не згинаючи зап’ястка, як звичайно Джералд пив нерозведене віскі,— перехилила, не встигши й подумати, що цей жест виказує вправність, для жінки не зовсім похвальну. Рет не пропустив цього повз увагу й осміхнувся кутиком рота.

— Сідай, і нумо поміркуймо любенько по-сімейному, на якому вишуканому прийомі ми щойно побували.

— Ти п’яний,— холодно зауважила вона,— а я хочу спати.

— Я дуже п’яний, і маю намір ще більше впитися до сну. Але ти не підеш спати... Поки що. Сідай.

В голосі його ще помітні були рештки холодності й звички протягло вимовляти слова, однак вона відчула, як десь попід тим нуртує і проривається на поверхню шалена лютість, така безжальна, як виляск батога. Вона вагалась у нерішучості, але він уже стояв поруч, його рука лягла їй на плече болючим стиском. Він так шарпнув її, що, скрикнувши з болю, вона мусила сісти. Тепер їй зробилося страшно, страшніше, ніж будь-коли в житті. Коли він схилився над нею, вона побачила, що обличчя його нахмурилось і побагровіло, а очі погрозливо виблискують. Щось було в глибині Ретових очей, чого вона не розуміла і не могла збагнути, щось дужче за гнів і за біль, щось таке владне, аж очі його стали горіти вогнем, як дві розжарені вуглинки. Рет довго дивився на неї згори вниз, так довго, що вона не витримала й опустила свій зухвалий погляд, після чого він важко осів на крісло напроти неї і налив собі ще чарку. Скарлет гарячково напружувала мозок, яку їй прийняти оборонну поставу. Але поки Рет не заговорить, вона не знає, що сказати, бо ж невідомо, в чому він надумає її винуватити.

Він поволі пив, стежачи за нею з-над чарки, а вона щосили намагалася стримати дрож. Якийсь час він не змінював виразу обличчя, та врешті приснув сміхом, усе втуплений у неї,— вона від цього звуку нервово шарпнулася.

— Добряча комедія була сьогодні ввечері, ге ж?

Вона нічого не відказала, тільки скорчила пальці ніг у пантофлях, сподіваючись, може, хоч цим здолати тремтіння.

— Приємна комедія, в якій не бракувало жодної дійової особи. Місцева громада зібралася каменувати блудливу жінку, зганьблений чоловік підтримує дружину, як і личить джентльменові, зганьблена дружина в ім’я християнського милосердя широко розкинула поли своєї бездоганної репутації, аби ними все прикрити. А коханець...

— Я тебе прошу...

— Не проси. Принаймні сьогодні. Це занадто кумедно. А коханець має вигляд останнього дурня — він волів би радше вмерти. А як ти, моя дорогенька, почувала себе, коли ненависна тобі жінка стояла поруч з тобою і прикривала твої гріхи? Сядь-но.

Вона знову сіла.

— Гадаю, ти не пройнялась до неї через це більшою любов’ю. Ось ти розмірковуєш, чи знає вона все про тебе й Ешлі... розмірковуєш, чому вона так повелася, якщо знає... чи вона так зробила тільки для того, щоб своє чесне ім’я врятувати. І тобі здається, що вона дурепа, коли так повелася, хоч тим самим вона врятувала твою шкуру. А проте...

— Я не хочу цього слухати...

— Але ти слухатимеш. А я скажу тобі це, щоб ти менше хвилювалася. Міс Меллі таки дурепа, тільки не в тому розумінні, як ти гадаєш. Безперечно, хтось їй розповів, однак вона не повірила. Якби вона побачила це на власні очі, то й то не повірила б. Вона занадто доброчесна, щоб повірити у безчестя тих, кого любить. Я не знаю, чи відбрехався перед нею Ешлі Вілкс... але тут зійшла б хоч яка недоладна вигадка, бо міс Меллі любить Ешлі й любить тебе. Я просто не можу збагнути, чому вона любить тебе, але так уже є. Тож нехай це буде ще одним хрестом, якого тобі суджено нести.

— Якби ти не був п’яний і не ображав мене так, я б усе тобі пояснила,— мовила Скарлет, до якої вернулося трохи самовладання.— Але зараз...

— Мене не цікавлять твої пояснення. Я знаю правду краще, ніж ти знаєш. Присягаюсь, якщо ти ще раз підведешся з цього крісла... Однак мене куди дужче, ніж сьогоднішня комедія, розважає той факт, що ти з вельми цнотливих міркувань позбавляла мене приємностей подружнього ложа, оскільки я такий многогрішний, а сама в душі пожадала Ешлі Вілкса. «В душі пожадала». Непоганий вислів, ге ж? А в цій книзі багатенько непоганих висловів, чи не так?

«В якій книзі? В якій книзі?» — в голові у Скарлет безладно й шамотливо снувалися думки, тим часом як очі сполохано оглядали кімнату, вихоплюючи то матовий полиск масивного срібла в тьмяному світлі, то разючу темінь по кутках.