Розділ «Частина п’ята»

Він легенько шарпнув її за плечі, гикнув і глузливо посміхнувся.

— О так, ти мене не зрадила, бо Ешлі не схотів тебе брати. Але, хай йому чорт, я б і не озлився на нього, якби він узяв тебе. Я ж бо знаю — тіло мало що важить, а надто жіноче тіло. Та я маю озлість на нього, що він запосів твоє серце й цю твою затяту, безоглядну й непоступливу душу, таку мені дорогу. Він, дурник, не потребує твоєї душі, а я не потребую твого тіла. Я можу майже задурняк будь-яку жінку купити. Але я потребую твоєї душі й твого серця, хоч вони ніколи не будуть моїми, так само як і душа Ешлі ніколи не буде твоєю. Отож тим мені й шкода тебе.

Навіть попри страх і розгубленість їй боляче допекла насмішкуватість в його голосі.

— Шкода... мене?

— Авжеж тебе, адже ти така дитина, Скарлет. Дитина, яка плаче, бо не може дістати Місяця. А що ця дитина робила б із Місяцем, якби дістала? І що ти могла б робити з Ешлі? Авжеж, мені шкода тебе... шкода, адже ти обіруч відштовхуєш від себе щастя і пориваєшся за тим, що ніколи щастя тобі не дасть. Шкода, що ти така дурненька й не можеш збагнути одного: щастя можливе лише тоді, коли сходяться споріднені натури. Якби мене не стало, якби міс Меллі не стало, і ти змогла б запопасти свого неоціненного благородного коханця, то гадаєш, ти була б щаслива з ним? Та де в біса, ні! Ти ж повік не змогла б його пізнати, не знала б, що він думає, не розуміла б його так само, як не розумієш ні музики, ні поезії, ні книжок, ні всього іншого, що не вимірюється на долари й центи. Тоді як ми з тобою, люба моя дружинонько, могли б зажити ідеально щасливим життям, якби ти хоч трохи цього схотіла, бо ми таки схожі, ми обоє негідники, Скарлет, і ні перед чим не зупинимось, коли забажаємо чогось. Ми могли б бути щасливі, бо я кохав тебе і розумів тебе, Скарлет, усю до щирця, як ніколи Ешлі не зможе тебе зрозуміти. І він, якби зрозумів тебе, то перейнявся б до тебе зневагою. Але ні, тобі конче треба все життя вганяти за тим, кого ти не годна зрозуміти. А я, моя люба, вганятиму за повіями. І все-таки, смію сказати: нам ще краще поведеться, ніж більшості подруж.

Він раптово відпустив її і, заточуючись, підійшов до карафки. Якусь хвильку Скарлет стояла непорушно, думки так швидко миготіли у неї в голові, що вона на жодній не могла зосередитись. Рет зізнався, що кохав її. Він серйозно це сказав? Чи тільки сп’яну? Чи це один з його бридких жартів? І Ешлі... Місяць... дитина, що плаче за Місяцем... Вона прожогом вискочила в темний хол і побігла, наче за нею гналися сто чортів. Ой, якби ж то швидше дістатись до своєї кімнати! Раптом нога підвернулась, і пантофля трохи зсунулася зі ступні. Коли вона нахилилася зовсім скинути пантофлю, ззаду безгучно, як індіанець, надбіг Рет. Його гарячий подих був у неї на обличчі, а руки, розчахнувши халат, брутально обхопили її голе тіло.

— Ти викурила мене з дому, а сама вганяла за ним. Але цю ніч, присяйбі, нас тільки двоє буде в моєму ліжку.

Він схопив її на руки й поніс сходами нагору. Голова Скарлет була притиснута до його грудей, і у вухах їй як молотом гупало його серце. Їй було боляче, і вона скрикнула, приглушено й злякано. Він брався вгору й вгору в цілковитій пітьмі, а вона німіла зі страху. Він був шаленим незнайомцем, і навкруги стояла чорна незнана темінь, темніша від смерті. І він був як смерть, коли ніс її так на руках, боляче стискаючи. Вона схлипнула здушено, і він раптом пристав на площадинці, рвучко обернув її голову до себе й уп’явся в губи таким диким захланним поцілунком, що вибив у неї з пам’яті геть усе, крім пітьми, яка затоплювала все навколо, та його уст на її устах. Він тремтів, наче на дужому вітрі, а уста його, посуваючись нижче, припали до її ніжної шкіри, якої вже не прикривав халат. Він бурмотів щось таке, чого вона не могла розібрати, його уста розбурхували почуття, яких вона досі не зазнавала. Вона була темрявою, і він темрявою, і нічого не існувало до цієї хвилини, крім темряви та його уст у неї на тілі. Вона спробувала сказати щось, але його поцілунок знов затулив їй рота. Раптом її прошило неймовірним дрожем, якого зроду вона не знала, і все разом порвало її — радість, страх, шал, збудження, хіть піддатися рукам, що так міцно стискують, устам, що цілують аж до болю, неминучості, що так швидко жене наосліп. Уперше в житті вона трапила на когось чи щось, дужче за неї, на когось такого, кого їй несила була залякати чи зломити, хто сам зумів її залякати й упокорити. І якось самі собою руки її обвилися круг його шиї, а уста затремтіли під його доторком, і вони вдвох підіймалися все вгору й вгору, знов у темряву — у темряву погідну, запаморочливу і всеосяжну.

Коли Скарлет прокинулася наступного ранку, його вже не було, і якби не влежана подушка поряд з її подушкою, вона могла б подумати, що нічна пригода — то всього тільки дикий фантастичний сон. Вона аж зачервонілася, кати це згадала, а тоді підтягла вкривало під саму шию і стала ніжитись на сонці, силкуючись добрати ладу в своїх хаотичних переживаннях.

Дві речі найдужче вражали. Не один рік вона прожила з Ретом — спала з ним, їла, сварилася, привела йому дитину — і все-таки не знала його. Той, хто ніс її нагору темними сходами, був незнайомець, про існування якого вона й не здогадувалась. І тепер, хоч вона намагалася викликати в собі зненависть до нього, обурення ним,— нічого не виходило. Він упокорив її, завдав їй болю, виробляв з нею що тільки хотів цієї несамовитої ночі, а вона ще й у захваті була від цього.

Та її мав би сором пекти, вона мала б сахатися самого спомину про цю гарячу нуртливу темряву! Порядна жінка, справді порядна, не змогла б голови на людях піднести після такої ночі. А от у неї весь сором перекривала згадка про той екстаз, ту насолоду, з якою вона віддавалася йому. Вперше в житті вона відчула у собі буяння крові, відчула пристрасть таку самозабутню й стихійну, як отой страх, що охопив її в ніч утечі з Атланти, таку млосно-солодку як ота холодна ненависть, з якою вона застрелила янкі.

Рет кохає її! В усякому разі, він так сказав, тож хіба може вона сумніватись у цьому? Як це дивно, і приголомшливо, і неймовірно, що він кохає її, цей запальний незнайомець, з яким вона так довго прожила, відчуваючи самий тільки холод! Вона була не зовсім певна, як поставитись до цього відкриття, але раптом засміялася, коли їй стрелила в голову одна думка. Він кохає її — отже, він тепер, нарешті, у неї в руках! Вона ледь не забула про своє давнє бажання закохати його в себе, щоб опісля вимахувати батогом над цим чорнявим зухвальцем. Тепер воно їй згадалося і страшенно врадувало. Одну ніч вона перебула під його владою, зате тепер відкрила слабину в його броні Віднині вона зможе крутити ним, як схоче. Годі вже терпіти його кпини, тепер він попоскаче під її дудку.

Коли вона подумала, що має побачити його в ясному світлі дня, їй стало трохи ніяково й водночас незвичайно приємно.

«Я соромлюсь, як наречена,— промайнуло в неї.— І хто б міг сказати, що це через Рета!» — Вона аж пирснула дурнуватим сміхом.

Але за обідом Рета не було, не прийшов він і на вечерю. Минула ніч, довга ніч, коли вона до самого ранку не спала й напружувала слух, чи не почує його ключа в замку. Однак Рет не з’явився. Коли й другий день минув, і від нього не було ні звістки, вона вже місця собі не знаходила з розчарування і страху. Вона заїхала до банку, але там його не знайшла. Тоді подалася до крамниці й стала зганяти свою злість на сторонніх, бо щоразу як хтось заходив, нервово скидала погляд на двері, сподіваючись, що то Рет. Вибравшись потім на склад, вона так вибештала Г’ю, що він урешті сховався від неї за стосом дощок. Але Рет і на складі не показувався.

Принизитись до того, щоб розпитувати знайомих, чи хто не бачив його, вона вже не могла. Не могла також і питати в слуг, хоч відчувала, що їм відомо щось таке, чого вона не знає. Неграм завжди все відомо. Мамка ці два дні снувала незвично мовчазна. Вона тільки стежила крайчиком ока за Скарлет, але не казала нічого. Після другої ночі Скарлет вирішила звернутись до поліції. Може, з ним трапилось якесь нещастя, може, кінь його скинув і він лежить непритомний в канаві. А може — страшно й подумати!..— може, він неживий?..

Наступного ранку, коли вона, поснідавши, приміряла у себе в кімнаті капелюшка, на сходах почулася шпарка його хода. Відразу ослабнувши, вона в знемозі опустилася на ліжко, і в цю хвилину Рет увійшов до кімнати. Він був щойно від перукаря, підстрижений і поголений, намасажований і цілком тверезий, тільки очі мав налиті кров’ю та обличчя припухле з перепою. Зробивши недбалий жест, він сказав:

— Ов, як ся маєш?

Ні, хіба ж можна вітатися словами «Як ся маєш?», коли сам пропадав два дні невідь де? Невже він геть усе забув про їхню спільну ніч? Та не міг же він, хіба що... хіба що...— моторошна думка ошелешила раптом Скарлет. Хіба що такі ночі для нього — щось звичайнісіньке! На мить їй аж мову відібрало, і забулися зразу всі ті премилі жести й усмішки, якими вона збиралася його зустріти. Він навіть не підійшов цмокнути її в щоку для годиться, а тільки став з запаленою сигарою в руці й насмішкувато подивився на неї.

— Де... де ти був?