Розділ «Частина третя»

— Твоєї матері вчора не стало.

Міцно стиснувши батькову руку, Скарлет увійшла до просторого холу, що його знала як свої п’ять пальців. Хоч там було темно, вона не наткнулась ні на стільці з високими спинками, ні на порожній стояк для рушниць, ні на лапаті ніжки старого буфету; її з непоборною силою вабило у глибину будинку, де в маленькому кабінетику завжди сиділа Еллен над своїми нескінченними рахунками. І коли вона переступить за мить поріг цієї кімнатки, то, звісно ж, побачить Еллен за бюрком: мати підведе на Скарлет очі, відкладе перо, а сама схопиться на ноги, зашелестить криноліном, від неї війне таким приємним запахом — і обійме свою знесилену дочку. Не може бути інакше! Еллен же не могла померти, хоч би скільки тато товк одне й те саме, мов папуга: «Матері вчора не стало, вчора не стало, вчора не стало».

Дивно — вона нічого не відчуває зараз, окрім втоми, що залізними путами тяжить на її руках і ногах, та голоду, від якого підгинаються коліна. Про матір вона подумає опісля. Зараз не треба про це думати, а то ще вона й сама почне безглуздо примовляти, як Джералд, або монотонно скімлити, як Вейд.

Порк зійшов до них широкими темними сходами, поспішаючи назустріч Скарлет, як ото тварина, закоцюбнувши, тягнеться до вогню.

— Чому нема світла? — запитала вона.— Чому так темно в домі, Порку? Принеси свічки.

— Вони всі свічки забрали, міс Скарлет,— лише одну зоставили, ми її запалювали, як тра було пошукати щось поночі. Та й та вже майже вся вигоріла. Коли тра доглянути міс Керрін і міс Сьюлін, Мамка скручує шматку й стромляє в мисочку з жиром, і таке маємо світло.

— То принеси мені той недогарок,— наказала Скарлет.— Принеси його в мамин... ну, в кабінет.

Порк почалапав до їдальні, а Скарлет з батьком навпомацки пройшла до повитого пітьмою кабінетика й сіла на канапу. Батькова рука й досі лежала на її лікті, безвільна, прохальна й довірлива, як бувають лише руки у дітей або зовсім немічних дідів.

«Він такий старий став, старий і безсилий»,— знову подумала Скарлет і мимохідь здивувалася, чому це їй зовсім не болить.

Увійшов Порк з запаленим недогарком свічки на блюдечку. Темна кімнатка ожила: прогнута канапа, на якій вона з батьком сиділа, високе, трохи не до стелі бюрко з бувалим у бувальцях різьбленим кріслом перед ним, десятки шухляд з паперами, списаними чітким материним почерком, вичовганий килим,— усе було як раніше, ось тільки не стало самої Еллєн, не стало легенького запаху її лимонної вербени й лагідного погляду її ледь скісних очей. Скарлет відчула доторк болю в серці, так наче клубок нервів, що був онімів од глибокої рани, тепер почав оживати. Ні, не треба попускати, щоб цей біль заступив їй усе на світі. На це ще буде час, попереду ціле життя, яке їй доведеться прожити з цим болем. Тільки не зараз! Коли хочеш, Господи, тільки не зараз!

Вона подивилась на Джералдове землисте обличчя й уперше на своєму віку побачила його непоголеним: колись таке рожеве, тепер воно посіріло й покрилося сивим заростом. Порк поставив свічку на підставку і підійшов до Скарлет. Вона відчувала, що якби він був псом, то оце поклав би голову їй на коліна й почав лащитись, аби його погладили.

— Скільки у нас тут негрів, Порку?

— Ці безпутні негри, міс Скарлет, порозбігалися, а дехто навіть пішов з янкі і...

— А скільки ж лишилося?

— Та от я, міс Скарлет, і Мамка. Вона ввесь день доглядає панночок. І Ділсі, вона сидить з ними зараз. Трьох нас, міс Скарлет.

«Трьох нас» — де колись була сотня. Скарлет насилу підвела голову, так нестерпно боліла шия. Вона розуміла, що голос у неї повинен звучати твердо. Як не дивно, слова виходили з її уст цілком невимушено й природно, наче не було ніякої війни й вона могла помахом руки покликати з десяток челядників.

— Порку, я хочу їсти. Є в домі що-небудь їстівне?

— Ні, нема. Вони все забрали.

— А на городі?

— Вони пасли там коней.