Розділ «Частина третя»

— А на грядках, де солодка картопля?

Щось подібне до задоволеного усміху з’явилось на його товстих губах.

— Про ямс я зовсім і забув, міс Скарлет. Гадаю, там усе ціле. Вони, янкі, зроду не вирощують ямс, по-їхньому це такий собі дикий корінь, та й годі...

— Скоро зійде місяць. Піди накопай трохи ямсу й підсмаж. А кукурудзяного борошна не лишилось? Або сушених бобів? А курей?

— Ні, мем, ні. Вони тих курей, що не поїли, прив’язали до сідел і забрали.

Вони... Вони... Вони... Чи ж і кінця не буде тому, що «вони» тут накоїли? Хіба мало того, що вони поспалювали та повбивали? Так вони ще й прирекли на голодну смерть жінок, дітей і безпорадних негрів у цьому сплюндрованому краю?

— Міс Скарлет, у мене є трохи яблук — Мамка сховала у льоху. Ми сьогодні їх їли.

— То принеси, поки накопаєш ямсу. І ще, Порку... Я... Я так знесиліла... Чи нема в пивниці трохи вина, нехай і з ожини?

— Ой міс Скарлет, до пивниці вони першим чином кинулись.

Раптом її занудило — голод, безсонна ніч, виснаження й страшна новина — все це разом навалилось на неї, і голова пішла обертом, аж вона мусила вхопитися за різьблену спинку канапи.

— Вина нема,— глухувато промовила Скарлет, і перед очима в неї постали нескінченні ряди пляшок у пивниці. Але нараз пам’ять її ожила.

— Порку, а оте кукурудзяне віскі в дубовому барильці, що тато закопав під альтанкою?

Ще раз подоба усмішки — радісної і шанобливої — освітила чорне лице.

— А ви ж і пронюшлива, міс Скарлет! Я й забув про те барильце. Але, міс Скарлет, це віскі негодяще. Воно ж і року ще не простояло. Та й те, що віскі — таки не для леді.

Ну й тумаки ці негри! Поки їм не розтовкмачиш, нізащо не здогадаються. А янкі ще надумали їх звільняти!

— Але для цієї леді й для тата воно якраз годиться. Сходи, Порку, швиденько відкопай барильце й принеси дві склянки, трохи м’яти та цукру, я приготую напій.

Поркове обличчя прибрало докірливого виразу.

— Міс Скарлет, хіба ви не знаєте, що в нас давно вже нема ніякого цукру. А м’яту їхні коні поїли, склянки ж вони самі перетолочили.

«Якщо він ще раз скаже „вони“, я заверещу. Я більше не можу»,— подумала вона, а вголос наказала:

— Та годі вже, сходи й принеси віскі, і не барись. Ми вип’ємо й таке.— І коли він обернувся йти, докинула: — Стривай, Порку. Так багато роботи, що я не можу й з думками зібратися... Ага, ось це. Я привела додому коня й корову, і корова дуже мучиться, її треба подоїти, а коня розпрягти й дати йому води. Скажеш Мамці, щоб запорала корову. Щоб якось уже дала їй раду. Дитина міс Мелані помре, якщо не буде чим її годувати, а у...