Розділ «Частина третя»

— Це примара,— зойкнула Пріссі, від страху скорчившись ницьма на візку.

Скарлет на передку обернулась, схопила гіллячку, що була їй за батіг, і потягла Пріссі по спині. Власний переляк так її знеміг і знесилив, що вона не могла терпіти ще чийогось страху.

— Зараз же сядь, дурепо, а то зламаю цього дубця у тебе на хребті! — сказала вона.

Не перестаючи хлипати, Пріссі підвела голову, глянула з висоти візка й побачила, що то справді корова — вся в рудих і білих плямах, вона стояла й благально дивилась на людей великими наполоханими очима. Розтуливши рота, корова знову замукала, наче від болю.

— Може, її поранено? Мукає якось дивно.

— Мабуть, у неї вим’я повне, то вона й мукає так,— мовила Пріссі, потроху приходячи до тями.— Либонь, це корова Макінтошів. Негри загнали її в ліс, і вона не трапила на очі янкі.

— Ми заберемо її з собою,— швидко вирішила Скарлет.— Буде хоч молоко для дитини.

— Як це — заберемо, міс Скарлет? Ми не можемо забрати її з собою. Який з неї пожиток, коли вона давно не доєна? Он як вим’я набрякло. Того ж вона й мукає.

— Ну, як ти знаєшся на коровах, скидай нижню спідницю, порви на стьожки й припни корову до візка.

— Міс Скарлет, у мене вже місяць як нема нижньої спідниці, та й коли була б, однак я нізащо на світі не стала б припинати корови. Я ніколи з коровами не мала діла. Мені страшно їх.

Скарлет кинула віжки й закотила поділ. Обшита мереживом спідниця лишалась останньою її гарною і ще цілою одежиною. Вона розсупонила шнурівку на талії й стягла спідницю вниз, нещадно жмакаючи її гладенькі лляні оборки. Це полотно й мереживо привіз їй Рет з Нассау, коли востаннє пробився крізь блокаду, і вона провозилася цілий тиждень, поки пошила спідницю. Рішуче взявшись за рубець, вона шарпнула, щоб розполовинити її, а коли не вийшло, спробувала на зуби, і тканина врешті подалася — першу довгу смужку було відірвано. Завзято орудуючи зубами й руками, вона таки роздерла спідницю на купу довгастих ганчірок. Після цього зв’язала кінцями ці стьожки, хоч і як її пальці були натерті до крові, а руки тремтіли з утоми.

— Іди візьми корову на налигач,— скомандувала вона Пріссі.

Та, однак, затялася.

— Мені страшно корів, міс Скарлет! Я ніколи з коровами не поралася. І я не з тих негрів, що коло худоби ходять. Я з тих, що коло дому.

— Ти з тих, що просто дурні чорнюки! І то був найлихіший день у житті, коли тато купив тебе,— звільна промовила Скарлет, не маючи сили навіть на гнів.— Хай я тільки передихну, тоді скуштуєш оцього дубця.

І зразу ж подумала: «Ось у мене й вихопилось — „чорнюк“. Мамі це зовсім би не сподобалося».

Пріссі розпачливо поводила очима, дивлячись то на суворе обличчя господині, то на корову, яка жалібно мукала. Зваживши, що Скарлет менш небезпечна з двох, вона вхопилась обіруч за борти візка й ані руш.

Скарлет поволі й натужно злізла з передка — від кожного поруху в неї нестерпно боліли м’язи. Пріссі не одна виявилась така, якій було «страшно корів». Скарлет теж завжди їх боялася, навіть у найлагідніших з них крилося щось погрозливе, але зараз ці дрібничкові страхи мусили відступитися, коли з усіх боків насідали на неї страхи реально небезпечні. На щастя, корова видалася зосім мирною. У стражданнях своїх вона шукала співчуття й допомоги в людей і нітрохи не опиналася, коли Скарлет накинула їй на роги петлю з подертої спідниці. Другим кінцем цю саморобну мотузку вона прив’язала ззаду до візка, силкуючись зробити це якомога міцніше, хоч незграбні пальці ледве слухалися її. Скарлет уже підходила до передка, коли раптом відчула, що мліє, і тільки вхопившись за борт, вона втрималася на ногах.

Мелані розплющила очі і, побачивши Скарлет поруч, спитала:

— Ми вже вдома, люба?