Розділ «Частина третя»

— Ласкаво просимо вас, кузино Мелані. Дванадцять Дубів спалено. Проте у нас вам буде як дома.

Згадавши, що Мелані так багато довелося натерпітись, Скарлет відчула спонуку до дії. Життя владно вимагало свого: Мелані з немовлям треба було вкласти на м’яку постіль і зробити для них все, що можна за даних умов.

— Її треба перенести. Вона не може сама йти.

Почувся шурхіт ніг у домі, і з дверей, що вели до холу, проступила чиясь темна постать. Східцями збіг вниз Порк.

— Міс Скарлет! Міс Скарлет! — вигукував він.

Скарлет поклала руки йому на плечі. Порк, без якого Тару годі було й уявити, дорогий її серцеві, як і стіни цього дому та прохолодні його коридори! Вона відчула на своїх руках його сльози, коли він незграбно поплескував її і примовляв з плачем:

— Оце радість, що ви вернулися! Оце радість!..

Пріссі теж зарюмсала, безладно бурмочучи:

— Порк! Порк! Дорогенький!

Бачачи, що старші так розчулились, Вейд і собі заскімлив:

— Вейд хоче пити!

Але Скарлет не дала їм довго розманіжуватись.

— Тут у візку міс Мелані з немовлям. Порку, ти повинен дуже обережно перенести її нагору, в кімнату для гостей. Пріссі, візьми немовля й Вейда в дім, і даси Вейдові пити. А Мамка десь близько, Порку? Скажи їй, хай підійде до мене.

Зважливий голос Скарлет зробив своє: Порк зразу підступив до візка й пошпортав там руками. Коли він напівпідніс, напіввитяг Мелані з пуховика, її ложа впродовж стількох годин поспіль, вона аж застогнала. Та ось Мелані вже була на дужих Поркових руках, а голова її безсило, мов у дитини, припала йому до плеча. Пріссі, взявши на одну руку немовля, а другою тягнучи Вейда, пішла вслід за Порком широкими сходинками веранди й за хвильку теж зникла в глибині темного холу.

Пальці Скарлет з кривавими саднами стисли батькову руку.

— Як вони, тат, оклигали?

— Дівчата одужують.

Запала мовчанка, і в цій мовчанці нараз повисло запитання, занадто страшне, щоб увібрати його у слова. Вона не могла, просто не могла запитати про це. Вона проковтнула слину, раз і вдруге, аж раптом у горлі так пересохло, що насилу можна було дихнути. Так ось чому така страхітлива тиша панує в Тарі? Неначе відчувши її запитання, Джералд заговорив.

— Твоєї матері...— почав він і урвав мову.

— Матері?.. Ну?..