Розділ «Частина третя»

Розділ XVII

Настав травень 1864 року — гарячий і сухий травень, що в’ялив квіти ще в пуп’янках,— і янкі під проводом генерала Шермана знову вступили до Джорджії поблизу Долтона, за сто миль на північний захід від Атланти. Поговорювали, що там, на кордоні між Джорджією й Теннессі, топитимуться важкі бої. Янкі стягували сили для удару по Західно-Атлантській залізниці, яка сполучала Атланту з Теннессі й Заходом — по тій самій залізниці, якою торік восени перекинули південські частини, що перемогли під Чікамаугою.

Однак передбачувані бої біля Долтона не викликали в Атланті особливої тривоги. Місце, де янкі зосереджували свої війська, лежало за кілька миль на південний схід від поля битви при Чікамаузі. Вони вже раз намагалися пробитися звідти гірськими стежками, і їх відкинули, тож так само відкинуть і вдруге.

В Атланті — та й в усій Джорджії — розуміли, що цей штат має занадто велику вагу для Конфедерації, і тому генерал Джо Джонсон не дозволить янкі довго залишатися в його межах. Бувалець Джо та його військо не пропустять жодного янкі на південь від Долтона, бо від того, як ітимуть справи у Джорджії, вельми багато що залежатиме. Цей ще не спустошений війною штат був для Конфедерації і величезною житницею, і механічною майстернею, і коморою. Звідси йшла значна частина пороху й амуніції для армії і більшість бавовняних, а також вовняних товарів. Поміж Атлантою й Долтоном було місто Ром, де на промислових підприємствах серед іншого виробляли гармати, і ще міста Ітова й Аллатуна з найбільшими чавуноливарними заводами на південь від Річмонда. Та й у самій Атланті містилися не тільки зброярні, не тільки майстерні, в яких виготовляли сідла й намети, але й найпотужніші на Півдні вальцювальні, головні залізничні депо та численні військові шпиталі. І ще ж Атланта була великою вузловою станцією, де схрещувалися чотири залізниці, життєво важливі для всієї Конфедерації.

Отож ніхто особливо не тривожився. Зрештою, Долтон був аж ген де, біля самого кордону з Теннессі. А в Теннессі бої тривали вже три роки, і люди давно призвичаїлись до думки, що цей штат — відлегле поле битви, майже так само далеке від них, як Вірджинія або долина Міссісіпі. Крім того, між Атлантою і янкі стояв Бувалець Джо зі своїми солдатами, а кожен же знав, що тепер, коли не стало Непоборного Джексона, у південців не було, кращого полководця за Джонстона — якщо, звісно, не рахувати самого генерала Лі.

Думку місцевого громадянства підсумував одного теплого травневого вечера доктор Мід на веранді у тітоньки Туп, заявивши, що Атланті нема чого боятися, бо військо генерала Джонстона у горах — це неприступний бастіон. Слухачі його,— що тихенько поколихувались у кріслах-гойдалках, дивлячись, як перші цього року світлячки немов чаром яким постають у присмерку,— думали про лікареву мову по-всякому, оскільки в кожного з них тяжів свій клопіт на серці. Місіс Мід, рука якої лежала на Філових плечах, сподівалася, що чоловік її має рацію. Вона ж розуміла: якщо війна наблизиться до їхніх околиць, Філ муситиме піти на фронт. Він уже мав шістнадцять років і був зарахований до внутрішньої гвардії. Фенні Елсінг — бліда й змізерніла після Геттісберга, не могла й досі, хоч минуло вже кілька місяців, прогнати від себе страшну картину, породжену збудженою уявою, ж лейтенант Даллас Маклюр помирає на тряскому возі, що його тягнуть під дощем воли під час довготривалого моторошного відступу до Меріленду.

Капітанові Kepi Ешберну знов дошкуляла ушкоджена рука і, крім того, йому прикро було усвідомлювати безуспішність свого залицяння до Скарлет. Справа ця загальмувалася, відколи прийшла звістка, що Ешлі Вілкс у полоні, хоч самому капітанові і невтямки було, який між цими двома явищами зв’язок. Скарлет же й Мелані зверталися думками до Ешлі мало не щохвилини, коли їх не позбавляли цієї можливості хатні клопоти або необхідність підтримувати розмову. Скарлет думала з гіркотою й зажурою: «Він, мабуть, уже мертвий, а то б якось сповістив про себе». А Мелані, вкотре відганяючи напади страху, повторювала подумки: «Він не міг померти. Якби це сталося, я б знала, я б зразу відчула». В затіненому кутку веранди сидів Рет Батлер, недбало схрестивши довгі ноги в добротних чоботях; вираз його смуглявого обличчя нічим не виказував, що у нього на думці. На колінах його вдоволено посапував уві сні малий Вейд, затиснувши в ручці дочиста обгризену курячу кісточку. В ті вечори, коли приходив Рет, Скарлет дозволяла Вейдові пізніше вкладатися спати, бо при всій своїй сором’язливості хлопчик виразно прихилився душею до капітана Батлера, та й той, як це не дивно, полюбив малюка. Звичайно присутність Вейда дратувала Скарлет, але на колінах у Рета він поводив себе цілком пристойно. Що ж до тітоньки Туп, то всі її зусилля зводились до того, щоб притлумити надху: старий півень, якого вони спожили за вечерею, виявився добре-таки жилавим.

Вранці-бо тітонька Туп з жалем ухвалила зарізати цього патріарха, поки він сам не визівнув духа, бувши в літах і тузі за своїм давно вже з’їденим гаремом. День за днем він немощів у спорожнілому курнику, занадто пригнічений, щоб навіть кукурікати. Коли дядько Пітер скрутив йому шию, у тітоньки Туп раптом заговорило сумління: чи ж гоже розкошувати цією птицею у родинному колі, якщо так багато їхніх знайомих тижнями не куштують курячого м’яса? Отож вона висловила намір запросити на цю учту гостей. Мелані, вже на п’ятому місяці вагітності, кілька тижнів як не показувалась на люди, і тітоньчина ідея її мало не вжахнула. Але тітонька цим разом виявилась непоступливою. Було б егоїстично не поділитися півнем з приятелями, а якщо Мелані підтягне верхній обруч криноліну трохи вище, ніхто нічого й не зауважить, вона ж взагалі пласкогруда.

— Але, тітонько, я не хочу бачити ніяких гостей, коли Ешлі...

— Так це ж якби Ешлі був... якби його вже не було...— сказала тітонька Туп тремтячим голосом, бувши в глибині душі певна, що Ешлі таки помер.— А він же живий, так само, як і ти жива, і для тебе якраз добре побути трохи в товаристві. А я запрошу ще Фенні Елсінг. Місіс Елсінг просила мене якось розворушити її, витягти з дому.

— Але ж, тітонько, це надто жорстоко — змушувати її виходити на люди, коли бідний Даллас тільки недавно загинув...

— Ой Меллі, ти доведеш мене до сліз своїм упиранням. Я, здається, ще твоя тітка і розумію, що до чого. І я хочу покликати гостей.

Отож тітонька Туп таки влаштувала вечірку, на яку в останню хвилину заявився несподіваний — та й не дуже бажаний — гість. Саме коли запах смаженини розійшовся по будинку, у двері постукав Рет Батлер, що повернувся зі своєї чергової таємничої поїздки: під пахвою у нього була велика коробка дорогих цукерок, а на устах злива двозначних компліментів на адресу тітоньки Туп. Звісно, тут вона вже ніяк не могла не запросити його, хоч і знала, якої думки про Батлера подружжя Мідів та як Фенні Елсінг дивиться на всіх чоловіків не у військовій формі. На вулиці ні доктор Мід з дружиною, ні Елсінги навіть не озвалися б до нього, але в домі друзів вони, безперечно, муситимуть дотримуватись пристойності. Тим паче що Рет тепер більш ніж коли був під опікою Мелані. Коли ото він добув їй звістку про Ешлі, вона прилюдно заявила, що її домівка завжди відкрита для містера Батлера, хоч би що там інші говорили про нього.

Побачивши, що Рет Батлер поводиться якнайпорядніше, тітонька Туп трохи заспокоїлась. А він виявляв таке співчуття і повагу до Фенні, що та аж усміхнулася йому, і вечеря пройшла чудово. Це була королівська учта! Kepi Ешберн приніс жменьку чаю, знайденого в капшуку одного полоненого-янкі, якого відправляли до Андерсонвілла, і кожен одержав свою чашку запахущого напою, що злегка відгонив тютюном. Всім припало по шматочку жилавого старого півня з належною кількістю кукурудзяного соусу, приправленого цибулею, по мисочці сушеного гороху й добрій порції рисової каші з підливою, дещо рідкуватою, правда, через нестачу борошна На десерт подали пиріг із солодкою картоплею, по тому коробку цукерок, яку приніс Рет; коли ж за склянкою вина з ожини він ще почастував джентльменів справжніми гаванськими сигарами, всі одностайно визнали, що це був Лукуллів бенкет.

Після того як чоловіки приєдналися до дам на веранді, розмова перекинулась на війну. Розмова тепер, хай би про що говорили, завжди перекидалася на війну,— всі балачки, сумні чи веселі, завжди починалися з війни або ж кінчалися війною: вояцькі романи й весілля, смерть у шпиталі чи на полі битви, пригоди у військовому таборі, в бою, в поході, відвага, боягузтво, гумор, смуток, втрати й надії. І завжди, завжди надії. Непохитні й незрушні надії попри всі поразки минулого літа.

Коли капітан Ешберн оголосив, що він попросився на фронт і дістав відповідний дозвіл, дами мало не розцілували його скалічену руку і, приховуючи свою гордість за нього, кинулись одна поперед одної благати, щоб він не їхав, бо хто ж тоді упадатиме коло них?

Юний Kepi аж знітився, почувши ці слова з уст таких доброчесних дам, як місіс Мід і Мелані, тітонька Туп і Фенні, хоч і неабияк ними втішився; йому лише хотілося вірити, що й Скарлет, яка теж брала участь у загальному хорі похвал, направду так думає.

— Та ви й не зоглянетесь, як капітан уже вернеться додому,— почав заспокоювати їх лікар, кладучи руку на плече Kepi.— Ще одна невелика сутичка, і янкі дадуть драла назад у Теннессі. А там уже за них візьметься генерал Форрест. Вам, дами, нема чого тривожитись близькістю янкі: генерал Джонстон зі своїм військом стоїть у горах неприступним бастіоном. Атож, неприступним бастіоном,— повторив він, смакуючи останній вислів.— Шерман нізащо не пройде. Бувалець Джо його не пропустить.

Леді схвально заусміхалися, звиклі будь-яке твердження доктора Міда сприймати за несхибну істину. Врешті, чоловіки куди краще від жінок розуміються на цих справах, і коли доктор Мід сказав, що генерал Джонстон стоїть неприступним бастіоном, то так воно і є. Озвався лише Рет Батлер. Після вечері він і рота ще не розтулив, а сидів у присмерку веранди з сонною дитиною на колінах, і тільки, ледь кривлячи уста в ос міху, прислухався до розмови про війну.