Розділ «Частина третя»

Вдома! Гарячі сльози набігли на очі Скарлет, коли вона почула це слово. Вдома! Мелані не знає, що вже нема ніякого дому і що вони самі-самісінькі в цьому шаленому спустошеному світі.

— Ще ні,— відказала вона як могла заспокійливіше, відчуваючи грудку під горлом.— Але скоро будемо. Ми знайшли корову, і у нас буде молоко для тебе й для дитини.

— Бідне дитя,— прошепотіла Мелані, марно намагаючись дотягтись рукою до немовляти.

Щоб вибратися знову на передок, Скарлет довелося напружити всю до решти силу, але кінець кінцем вона з цим упоралась і взяла в руки віжки. Кінь понуро схилив голову й нізащо не хотів рушати. Скарлет почала нещадно його шмагати. Хай Бог її простить, що вона так гамселить знеможену шкапину. А не простить — так і буде. Таж до Тари всього з чверть милі, а там хай кінь собі зляже навіть і в упряжі.

Нарешті кінь повільно таки зрушив з місця, візок зарипів, а корова за кожним кроком жалібно мукала. Такий біль чувся в голосі нещасної худобини, що нерви Скарлет не витримували, і вона вже ладна була зупинити візка й відпустити корову на волю. Нащо їм ця корова, коли у Тарі не знайдеться жодної живої душі? Вона ж не вміє подоїти її, та якби й уміла, корова навряд чи підпустить когось до свого розбухлого вимені. Хоча ні, якщо вже вона розжилась на корову, шкода її втратити. У неї ж майже нічого іншого не лишилося на світі.

Очі Скарлет зайшли пеленою, коли візок урешті досяг підніжжя положистого пагорба, за яким лежала Тара. Але враз серце її завмерло. Ледь живій конячині нізащо не витягти нагору візка! Колись цей схил здавався Скарлет зовсім не крутим, їй так легко було долати його чвалом на своїй прудконогій кобилці. Не може бути, щоб відтоді тут зробилося крутіше. Але хоч би там як, а кінь з такою тяжею не вибереться на пагорб.

Скарлет насилу злізла на землю і взяла коня за гнуздечку.

— Злазь, Пріссі! — скомандувала вона.— І зніми Вейда. Або понеси його на руках, або примусь пішки йти. А немовля поклади біля міс Мелані.

Вейд зразу почав рюмсати й скімлити, і з його слів Скарлет лише одне розібрала: «Темно... темно... Вейдові страшно!»

— Міс Скарлет, я не можу пішака йти. У мене болячки на ступнях і черевики діряві. І ми з Вейдом зовсім не тяжкі...

— Злазь! Злазь зараз же, поки я сама тебе не витягла. А ні, то я тебе й покину тут поночі. Швидше!

Пріссі, бідкаючись, позирала на темні дерева, що нависали над ними обабіч дороги — їй здавалося, тільки покине вона свій захисток у візку, як ті дерева схоплять її своїм галуззям і потягнуть невідь куди. Але таки мусила покласти немовля біля Мелані, злізти на землю і, звівшись навшпиньки, витягти Вейда з візка. Хлопчик плакав і розпачливо пригортався до своєї малої няньки.

— Вгамуй його, я не можу цього терпіти,— сказала Скарлет і силоміць потягла коня за гнуздечку.— Наберись духу, Вейде, і перестань рюмсати, а то дістанеш лупня.

«І навіщо Бог придумав дітей? — подумала вона зі злістю, бо якраз підвернула ногу на темній дорозі.— Зовсім же ні до чого вони, доглядай їх день і ніч, морочся, а вони лише скімлять та плутаються під ногами». Украй виснажена, Скарлет уже не мала сили на співчуття до перестраханого дитинчати, що дріботіло обік Пріссі, тримаючи няньку за руку й шморгаючи носом,— вона тільки чудувалася, як могла його породити, та й взагалі як її сподобило стати дружиною Чарлза Гамільтона.

— Міс Скарлет,— прошепотіла Пріссі, хапаючи її за плече,— не їдьмо до Тари. Їх там нема. Вони відти втекли. Або й повмирали. І моя ма теж.

Скарлет почула у словах Пріссі відгомін власних думок, і це так її розлютило, що вона різко відштовхнула негритянку.

— То давай сюди руку Вейда. А сама сідай собі тут і сиди.

— Ой ні! Ні!

— Тоді цить!

Як же поволі переставляв кінь ноги! Мокреча, що стікала з його слинявого рота, зволожила їй руку. Аж це у голові в неї промайнуло кілька слів з пісеньки, яку вона колись співала з Ретом — дальших рядків вона не могла пригадати: