Розділ «Частина третя»

— Так, так.— Аби тільки він не згадував про маму! Хай говорить про що завгодно, тільки не про неї. Хоч би й про те, що сам генерал Шерман влаштував собі штаб-квартиру з маминого кабін етика! Тільки не про маму.

— Янкі посувались на Джонсборо, щоб перетяти залізницю. Вони підійшли дорогою від річки... Тисячі й тисячі їх, гармати й коні, тисячі... А я зустрів їх на порозі.

«О, хоробрий коротун Джералд!» — подумала Скарлет, проймаючись гордістю: Джералд вийшов на поріг власного дому назустріч ворогові, наче мав за плечима ціле військо.

— Вони сказали мені забиратися, бо спалюватимуть будинок. А я їм сказав, що вони спалять його хіба зі мною разом. Ми не могли звідси піти... дівчата, твоя мати... вони були...

— А далі? — І конче треба йому раз у раз повертатися до Еллен!

— Я сказав їм, що в домі хворі, що у нас тиф... Що хворих не можна займати, бо помруть. І що вони можуть палити дім разом з нами. Але я сам і без того не хотів вибиратися звідси... покидати Тару...

Голос його стишився й завмер, невидющий погляд обвів стіни, і Скарлет усе зрозуміла. За плечима у нього була ціла громада його ірландських предків, людей, що помирали за свої вбогі клапті землі, що боролися до останнього, але не покидали своїх домівок, в яких вони жили, працювали, любили й народжували синів.

— Я сказав, що нехай спалюють дім разом з трьома напівживими жінками. Але ми звідси не підемо. Їхній юний офіцер... він виявився джентльменом.

— Янкі — джентльменом? Ти що, тат!

— Джентльменом. Він помчав кудись верхи й невдовзі повернувся з капітаном, лікарем, і той оглянув дівчат... і твою матір.

— І ти пустив клятого янкі до них у спальню?

— Він мав опій. А ми не мали. Він урятував твоїх сестер. У Сьюлін була кровотеча. Він повівся дуже порядно. І коли він доповів своїм, що в нас тут... хворі... вони передумали спалювати будинок. Сюди приїхав якийсь генерал, улаштував тут штаб. Вони забрали всі кімнати, крім тієї, де хворі. А солдати...

Він знову замовк, наче втомившись говорити. Непоголене підборіддя складками обвисло йому на шию. За хвильку він напружився й заговорив знову.

— Вони стали табором круг дому, скрізь — і там, де бавовник, і там, де кукурудза. Вигін посинів від їхніх уніформ. Щоночі горіли сотні табірних вогнів. Усі огорожі пішли на багаття, усі клуні, і стайні, і коптильня. Корів, свиней і курей позабивали, навіть моїх індиків.— Улюблені Джералдові індики! Отже, і їх не стало.— І позабирали все, навіть картини, і з меблів щось там, і з посуду...

— А срібло?

— Порк з Мамкою сховали його в криниці, чи що... не пам’ятаю.— У голосі Джералда почулося роздратування.— Потім звідси вони командували битвою... З Тари... Стояв страшний гамір, верхівці роз’їжджали туди-сюди. А тоді гармати з Джонсборо... це було як грім... навіть дівчата чули, хоч які були хворі, вони тільки повторювали водно: «Тату, зроби щось, аби не гуркало так».

— А... а мама? Вона знала, що янкі в домі?

— Вона... ні, вона була без пам’яті.

— Дякувати Богові! — вихопилось у Скарлет. Доля бодай від цього уберегла матір. Вона не знала, так до кінця й не знала, що в домі у них товкся ворог, не чула гармат з-під Джонсборо і не здогадувалася, що рідну її землю толочать янківські чоботи.

— Я мало кого з них бачив, бо день і ніч був нагорі з дівчатами й твоєю матір’ю. Переважно тільки молодого лікаря й бачив. Він був порядний чоловік, Скарлет, дуже порядний. Цілий день клопотався пораненими, а ввечері приходив і сідав з нашими. Навіть залишив трохи ліків. Коли вони відходили, він сказав мені, що дівчата видужають, але твоя матір... «Вона така слабосила,— сказав він,— і занадто слабосила, щоб витримати». Він сказав, що вона збавила собі здоров’я...