Розділ «Частина третя»

Вона ще ніколи в житті не бувала на осонні без якогось головного убору чи вуалі, ніколи віжок не тримала без рукавичок, які захищали її пещені ручки. І ось тепер її пряжить сонце на цій напіврозваленій лайбі, в яку запряжено напівживу шкапу, а сама вона брудна, пітна, голодна і не має ніякого іншого вибору, як повзти слимаковою ходою по цій спустошеній землі. А ще ж недавно, лише кілька тижнів тому, вона жила в затишку й безпеці! І ще недавно і вона, і всі навколо неї вважали, що Атланта вистоїть, що нога янкі ніколи не ступить на землю Джорджії... Але маленька хмарка, з’явившись чотири місяці тому на північному заході, перетворилася на страшну грозову тучу, що принесла з собою нищівний ураган, і ураган геть змів увесь той світ, в якому вона проживала, вирвав її з убезпеченого життя й закинув сюди, в цей сплюндрований і безлюдний край.

Чи ж Тара ще вціліла? Чи її теж розвіяв вітер, що змітає все на своєму шляху в Джорджії?

Скарлет знов шмагонула гіллячкою знеможеного коня у марній надії, що він побіжить жвавіше, тягнучи розгойданого візка, колеса якого по-п’яному розповзалися на всі боки.

В повітрі вчувалася смерть. У променях надвечірнього сонця кожне знайоме їй поле, кожен гай природно так зеленіли, але й були сповнені дивної якоїсь тиші, що аж проймала страхом душу Скарлет. Кожен порожній, розбитий снарядами будинок, який вони проминали, кожен комин, що стримів вартовим над почорнілими від диму руїнами, тільки посилювали її неспокій. Від учорашньої ночі їм не трапилося жодного живого створіння — ні людини, ні тварини. Самі лише трупи — людей, коней, мулів — лежали над дорогою, розпухлі тіла, що їх обсідали мухи, і ніде ні живої душі. Ані корова десь замукає, чи пташина защебече, чи вітер сколихне листя дерев. Тільки глухе туп-туп утомленої конячини та попискування немовляти порушували тишу.

Наче якісь моторошні чари сповили все довкілля. Або ще й гірше — подумала Скарлет, і мороз пробіг у неї поза шкірою: цю землю можна було порівняти з любим і дорогим, таким прекрасним обличчям матері, що нарешті упокоїлася після смертних мук. Здавалося, наче в цих колись добре знаних їй лісах повно привидів. Тисячі чоловік загинули в боях під Джонсборо. І душі всіх їх, друзів і ворогів, дивились на неї з цих зачарованих гаїв крізь лиховісно непорушне листя, на яке падало скісне проміння сонця, дивились невидющими від крові й рудої пилюки моторошно осклілими очима.

— Мамо! Мамо! — пошепки промовила Скарлет. Якби тільки дістатися до Еллен! Якби тільки Бог явив чудо, і Тара залишилася ціла, і Скарлет могла б, під’їхавши довгою кедровою алеєю, ввійти в будинок і побачити миле й ніжне материне обличчя, відчути лагідний доторк рук Еллен, які відганяють страх, припасти лицем до її колін! Мама знала б, що треба зробити. Вона б не допустила, щоб Мелані й немовля померли. Вона б розвіяла всі привиди й страхи своїм спокійним «Ну цить уже, цить!». Але мама хвора, а може, й помирає.

Скарлет ізнов шмагонула гіллячкою коня по роз’ятрених крижах. Швидше б якось їхати! Вже ж цілий спекотний день плуганяться вони цією нескінченною дорогою. Скоро западе ніч, і вони знову залишаться самі серед пустки, де панує смерть. Руками, натертими до пухирів; Скарлет затисла віжки й почала щосили лупити ними коня, дарма що самій аж ломило у плечах від цих вимахів.

Якби тільки потрапити в любі обійми рідної домівки й Еллен і скинути цей заважкий для її юних плечей тягар — умирущу жінку, ледь живе немовля, свою власну зголоднілу дитину, перелякану негритянку — всіх тих, що шукають у ній захистку й опори, що бачать, як вона не схиляє голови, і думають, яка вона сильна, хоч у неї вже давно нема тієї сили.

Виснажена худобина не зважала ні на гіллячку, ні на віжки, а волочила ноги як могла, спотикаючись від ледь якого камінця і похитуючись так, наче ось-ось мала гепнути на землю. Але коли насунули присмерки, вони таки добралися до останнього повороту у своїй довготривалій подорожі. З путівця вони знову звернули на битий шлях. До Тари лишалася тільки одна миля!

Ось показалася темна стяга густо посаджених апельсинових дерев-дичок, що правили за живу огорожу,— це починався маєток Макінтошів. Трохи далі Скарлет зупинила коня напроти дубової алеї до будинку старого Енгуса Макінтоша. Крізь сутінок вона вдивилася у далину між двома рядами вікових дубів. Сама темінь. Ані вогника в будинку а чи в хатинах негрів. Напруживши зір, вона угледіла в темряві вже добре знайоме їй за цей страшний день видовище: два високі комини підносились як велетенські нагробки над руїнами другого поверху, а у стінах зяяли вибиті вікна, схожі на незрячі очі.

— Гей там! — гукнула Скарлет як могла голосніше.— Гей!

Жахнувшись, Пріссі вчепилась їй в руку, і Скарлет, коли обернулася, побачила, як вона в непритямі поводить очима.

— Не кричіть, міс Скарлет! Ради Бога, не кричіть! — прошепотіла негритянка тремтячим голосом.— Бо ж і хтозна-що може озватись!

«Боже мій! — подумала Скарлет, проймаючись дрожем.— Боже мій! Таки правда. Хтозна-що може відти з’явитись!»

Вона смикнула за віжки, аби кінь рушив з місця. Вигляд будинку Макінтошів пригасив останній промінчик надії в її серці. Дім був у руїнах, спалений і покинутий, як і решта садиб, повз які вони сьогодні проїжджали. Тара стояла за півмилі звідси при цій же дорозі, якою проходила армія янкі. І Тару так само зрівняли з землею! Вона знайде самі почорнілі стіни, зорі, що сяятимуть над руйновищем, і не побачить ні Еллен з Джералдом, ні дівчат, ні Мамки, ні негрів — бозна-куди вони забралися, і тільки мертва тиша повиватиме все навколо.

І чого вона заповзялася на цю нерозважливу поїздку всупереч здоровому глуздові, та ще взяла з собою Мелані з немовлям? Краще нехай би вони померли в Атланті, аніж, перемучившись цілий день під палючим сонцем на труському візку, врешті мали віддати Богові душу серед німотних руїн Тари.

Але Ешлі залишив Мелані на її опіку. «Подбай про неї». О, цей прекрасний і смутний день, коли він поцілував її на прощання, перше ніж розлучитися назавжди! «Ти подбаєш про неї, правда? Обіцяй мені!» І вона пообіцяла. Тільки навіщо вона зв’язала себе цією обіцянкою, вдвічі тяжчою для неї тепер, коли Ешлі не стало? Навіть у цю хвилину, знеможена до краю, вона ненавиділа Мелані, ненавиділа жалібну писклявість її немовляти, що озивалось дедалі кволішим голосом. Але вона пообіцяла і тепер мусить дбати про них двох так само, як про Вейда й Пріссі, мусить боротися за них, допоки живе й дихає. Вона могла залишити їх в Атланті — завезти до шпиталю й там покинути. Але, зробивши так, ніколи не змогла б глянути у вічі Ешлі ні на цьому світі, ні на тому, не змогла б зізнатись йому, що кинула його жінку й дитину помирати серед чужих людей.

Ох Ешлі! Де він був цієї ночі, коли вона мордувалася з його жінкою та дитиною на дорогах, де щокрок чаїлися привиддя? Чи ж він був живий? Чи думав про неї, сидячи за гратами у Рок-Айленді? Чи він уже кілька місяців як помер од віспи і гниє давно в якійсь канаві разом з трупами сотень інших конфедератів?

Нерви Скарлет були такі напнуті, що вона аж підскочила, коли раптом щось зашурхотіло в заростях неподалік. Пріссі голосно скрикнула й упала на днище візка, просто на немовля. Мелані ледь-ледь повела рукою, пробуючи намацати, де її дитя, а Вейд заплющив очі й зіщулився, такий переляканий, що й на голос не спромігся. Потім затріщали кущі під чиєюсь важкою ступою і почулося протягле жалібне мукання.

— Та це ж корова,— охриплим з ляку голосом озвалася Скарлет.— Не клей дурня, Пріссі. Придушила дитину й настрашила міс Меллі й Вейда.