Дорога

Обмежували себе в їжі. Продуктів майже не залишилось. Хлопчик стояв посеред дороги, тримаючи карту. Вслухалися. Тиша. Зі східного боку і раніше тягнувся порожній простір, але повітря стало іншим. А потім за поворотом дороги… І вони зупинилися відкинули капюшони курток, солоний вітер розтріпав їм волосся. Далеко внизу стелився сірий пляж з сіро-сріблястими хвилями, і чути було віддалений звук прибою. Немов скорботний крик чужого моря, що б'ється об береги нікому не відомого світу. Вдалині, посеред морської гладі — напівзатоплений танкер, а за ним — широчінь холодного океану. Важко здіймається, ніби перекочується бочка шлаку, ще далі — сіра димова смуга. Глянув на сина. Гримаса розчарування на обличчі.

— Пробач, бачиш, він навіть зовсім не синій опинився.

— Нічого.

Через годину вони сиділи на березі і розглядали димову завісу на горизонті. П'яти в піску, до ніг підкочують темні хвилі. Суворий океан. Порожні<style class="Apple-tab-span"/>. Неживий. Залишили візок в проході між дюнами і, прихопивши з собою ковдри, сховалися від вітру під захистом величезної колоди, викинутої прибоєм на берег. Довго так сиділи. Під ногами — валики нанесеного прибоєм сміття вперемішку з дрібними кістками. Удалучині — вибілені сіллю і вітром скелети, швидше за все корів. Сірі соляні розводи на каменях. Вітер не вщухав, гнав по піску сухі стебла.

— Як ти думаєш, кораблі ще плавають де-небудь?

— Думаю, ні.

— Через погану видимість?

— Так.

— А що на тій стороні?

— Нічого.

— Щось же повинно бути. Може, там теж сидить на березі тато зі своїм маленьким сином.

— Було б здорово.

— Так, здорово. Вони теж несуть вогонь?

— Можливо. Так.

— Але цього ми знати не можемо?

— Не можемо.

— І тому повинні бути завжди напоготові?

— Так.

— Ми довго тут пробудемо?

— Не знаю. У нас же продуктів майже немає.