Дорога

— Знаю, і все.

— Там може хто-небудь бути.

— Нікого немає. Все буде нормально.

Закутавшись у ковдри і прихопивши з собою тільки револьвер і банку з водою, побрели по полю. Поле — зоране, з пучками соломи в борознах, зі слідами оранки. По борознах видно — розорювання йшло зі сходу на захід. Після недавнього дощу земля пружинила під підошвами, і він ішов, уважно дивлячись собі під ноги. Не минуло й п'яти хвилин, як знайшов наконечник стріли. Плюнув на кінчик, і обтер про штанину, і віддав стрілу синові. З білого кварцу, в ідеальному стані, ніби тільки вчора зроблена. Тут їх багато. Дивись вниз і знайдеш. Сам знайшов ще дві. З сірого кременю. Слідом знайшов монету. Або ґудзик. Сильно окислилась, що не розібрати. Колупнув нігтем. Все-таки монета. Дістав ножик і з граничною обережністю став шрябти мідяник. Монета-то іспанська… Став кликати хлопчика, який вже далеко пішов вперед, а потім глянув на похмуру місцевість навколо і сіре небо, і кинув монету, і поспішив услід за сином.

Стояли перед будинком, розглядали. Гравійна доріжка, що завертає на південь. Цегляна тераса. Сходи з боків, що злітають до портика з колонами. За будинком — цегляна прибудова, колись, напевно, служила кухнею. За нею — дерев'яний будиночок. Батько тільки зробив перший крок вгору по сходах, як хлопчик потягнув його за рукав.

— Давай почекаємо?

— Ну добре. Тільки май на увазі, швидко темніє.

— Знаю.

— Добре.

Сівши на сходинки, дивилися в далечінь. Батько сказав:

— Тут нікого немає.

— Здається, немає.

— Ти все ще боїшся?

— Так.

— З нами нічого не станеться.

— Добре.

Піднялися сходами на широку, викладену цеглою терасу. Вхідні двері пофарбовані в чорний колір, прочинені, в проріз вставлений шлакоблок. Вітром всередину нанесло купу сухого листя і трави. Хлопчик схопив його за руку:

— Папа, чому двері відчинені?

— Ну, відкрита. Швидше за все, вже не перший рік. Можливо, господарі відкрили, коли витягали речі.

— Давай почекаємо до завтра.