Дорога

— Не бійся. Тільки подивимося, і все. Поки ще світло. Якщо нам ніщо не загрожує, спробуємо розвести багаття.

— Але в будинку не залишимося, правда?

— Не хочеш, не залишимося.

— Добре.

— Хочеш, водички поп'ємо?

— Давай.

Дістав пляшку з водою з бічної кишені куртки, і відкрутив пробку, дивився, як хлопчик п'є. Потім відпив сам, закрутив пробку, і взяв хлопчика за руку, і вони увійшли в темний вестибюль. Високі стелі. Закордонна люстра. В останніх променях сонця високе венеціанське вікно на майданчику, що веде на другий поверх сходи відкидають подовжену розпливчасту тінь на стіну.

— Нам же не обов'язково йти нагору, правда, тату?

— Ні. Може, завтра.

— Після того як переконаємося, що нам ніщо не загрожує?

— Так.

— Ну добре.

Увійшли до вітальні. Під шаром зернистого попелу проступають обриси килима. Меблі накриті чохлами. Світлі плями на стінах там, де колись висіли картини. У кімнаті на протилежній стороні вестибюля — рояль. Їх власні відображення в тонкому замутненому склі вікна. Увійшли і завмерли, вслухаючись. Ходили з кімнати в кімнату, немов вибагливі покупці. Крізь високі вікна дивилися, як темніє на вулиці.

Кухня з усім необхідним: і ножі, і каструлі, і порцеляновий посуд. Велика комора, двері якої безшумно зачинилися у них за спиною. Викладена плиткою підлога і ряди полиць. А на полицях — кілька десятків літрових скляних банок. Підійшов до полиці, взяв одну і здув з неї пил. Квасоля. Червоний перець, щільно набитий в банку. Помідори. Кукурудза. Молода картопля. Окра. Хлопчик спостерігав за батьком. Той стер товстий шар пилу з кришки і натиснув пальцем в середині. Швидко темніло. Взяв пару банок, і підійшов до вікна, подивився на просвіт, повертаючи в різні боки. Повернувся до сина, сказав:

— Вони можуть бути отруйними. Доведеться гарненько все проварити. Як ти до цього ставишся?

— Не знаю.

— Що пропонуєш?

— Ти сам вирішуй.

— Ми обоє повинні вирішити.

— Думаєш, це можна їсти?