Дорога

— Пий.

Хлопчик ковтнув і простягнув банку батькові.

— Ну що ж ти, пий ще.

— Тату, твоя черга.

— Гаразд.

Сіли і процідили воду від попелу. Пили, поки чуть не луснули. Хлопчик розвалився на траві.

— Нам пора.

— Я так втомився.

— Знаю.

Сидів і дивився на сина. За останні три дні у них крихти в роті не було. Ще дні два, і зовсім ослабнуть. Підійнявся по схилу навпростець через очерет перевірити обстановку на дорозі. Темна, чорна, на відкритому просторі зливається з землею. Вітри забрали з собою попіл і пил з поверхні дороги. У минулому — родючий край. А тепер — жодних ознак життя. Цю частину країни він уже не знав. Назви міст і річок для нього — порожній звук.

— Ну, пішли. Нам пора.

На обох напала неймовірна сонливість. Вже не раз таке траплялося: засинали прямо в дорозі, розпластавшись на дорозі, немов жертви автомобільної катастрофи. Сон смерті. Так і зараз. Сів, випростався, потягнувся за револьвером. Встав. Стояв в свинцевому мареві, спершись ліктями на ручку візка, розглядав будинок в полі, приблизно за милю від них. Хлопчик його першим помітив. Крізь завісу гару то з'являвся, то зникав з уваги. Будинок-привид із страшних снів. Не відриваючись від візка, подивився на сина. До будинку не так-то просто добратися. Ковдри доведеться тягти на собі. Візок заховати в затишному місці. Дійти-то вони дійдуть, поки світло, а от назад…

— Треба б його оглянути. Нічого не поробиш…

— Не хочу.

— Стільки днів без їжі…

— Я не голодний.

— Ні, ти просто вмираєш з голоду.

— Я не хочу туди йти, тату.

— Там нікого немає. Я впевнений.

— Звідки ти знаєш, що там нікого немає?