Дорога

Дихати ставало все важче, вирішив, що до перевалу рукою подати. Може, завтра доберуться. Завтра настало і закінчилося, а до перевалу вони так і не дійшли. Снігопад припинився, але волочити візок по глибокому, дюймів з шість, снігу сил не було. Він сказав собі, що доведеться, напевно, його кинути. Цікаво, скільки вони зможуть на собі забрати? Зупинився, подивився вдалину. Попіл падав на сніг, поки все не почорніло.

За кожним поворотом йому здавалося, що вони біля мети. Одного вечора він зупинився, озирнувся і зрозумів: ось і перевал. Розстебнув куртку на шиї, і опустив капюшон, став вслухатися. Шум вітру в стеблах сухого болиголову. Порожня парковка поруч з оглядовим майданчиком. Хлопчик стояв збоку. Він сам одного разу взимку там стояв, тільки зі своїм батьком, багато років тому.

— Що це, тату?

— Перевал. Ми дійшли.

Вранці вони продовжили шлях. Страшний холод. У середині дня знову пішов сніг. Привал влаштували раніше ніж зазвичай, і лягли під навісом з поліетилену, і дивилися, як падають сніжинки в багаття. До ранку снігу навалило по коліно, але небо розчистилося, і стало так тихо, що можна було розрізнити биття власних сердець. Навалив дров на вугілля, роздув вогонь і пошкандибав по заметах викопувати візок. Перебрав банки, пішов назад. Потім вони з хлопчиком сиділи біля вогнища і доїдали останні крекери з сосисками з алюмінієвої банки. У кишені свого рюкзака він виявив завитий пакетик з порошком какао, розвів його для сина, а собі налив окропу, сів і став дути на край кружки.

— Ти ж обіцяв так не робити, тату.

— Чого не робити?

— Сам знаєш.

Вилив окріп назад в каструлю, забрав у сина кухоль, відлив собі трохи какао і повернув кухоль.

— Весь час доводиться за тобою стежити.

— Так, недобре

—Якщо ти не тримаєш слово в дрібницях, то обов'язково порушиш в головному. Ти сам так сказав.

— Знаю, знаю. Більше не буду.

Подолавши перевал, весь день важко спускалися по південному схилу. Кілька разів візок застрявав в глибокому снігу. Тоді він, однією рукою тягнучи його за собою і розмахуючи для рівноваги іншою, прокладав дорогу по заметах. Де завгодно, але тільки не тут, у горах, можна знайти щось підходяще, щоб зробити санки, будь то старий придорожній знак або лист покрівельного заліза. Загорнуті шматками ряднини ноги промокли наскрізь, висушити їх або зігріти можливості не було. Час від часу він спирався на візок віддихатися, а хлопчик стояв і терпляче чекав. Звідкись зверху долинув гучний тріск. Потім ще раз. Дерево впало, всього навсього. Не бійся, - заспокоїв він хлопчика. Той вдивлявся в мертві дерева по краях дороги.

— Не бійся. Усі дерева заваляться рано чи пізно, але не на нас.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю, і все.

Один раз наткнулися на величезний завал з дерев. Довелося все з візка витрушувати і окремо перетягувати його, і речі через повалені дерева, а потім укладати все назад. Хлопчик знайшов іграшки, про які вже давно забув. Дістав жовту машинку, примостив її поверх вузла, так і рушили в дорогу.

Поблизу дороги на протилежній стороні замерзлого струмка побачили пагорб. Розташувалися там на нічліг. Вітер відніс весь попіл з чорного як вугілля льоду, і струмок нагадував висічену в базальті дорогу, що в'ється в лісі. Дрова для багаття збирали на північному схилі — там було сухіше. Валили цілі дерева і потім відтягали до місця привалу. Розвели вогонь, натягнули поліетилен і розвісили на кілках навколо багаття одяг, від якої скоро пішов пар і сморід. Самі сиділи голяком, загорнувшись у ковдри, зігрівалися, він упер ноги хлопчика собі в живіт і грів їх теплом свого тіла.

Вночі хлопчина прокинувся весь у сльозах, батько міцно притиснув його до себе.