Дорога

— Тату, ну будь ласка.

Він взяв банку, трохи сьорбнув і повернув хлопчикові.

— Допивай. Давай посидимо тут трошки.

— Тому що мені ніколи більше не доведеться таке спробувати, так?

— Хто знає, що нас чекає попереду.

— Зрозуміло.

День уже підходив до кінця, коли вони увійшли в місто. Довгі бетонні щупальця хайвеев і переплетення шосейних розв'язок, немов руїни гігантського парку атракціонів, маячили в густих сутінках. Засунув пістолет за пояс, куртку залишив незастебнутою. Всюди лежали муміфіковані тіла: шкіра потріскалася і прорвалася на стиках кісток, сухі і перекрученні як дріт сухожилля, зморщені виснажені обличчя мучеників сіріші за саванну, вискалені жовтуваті зуби. Взуття давним-давно вкрадене, так вони і лежали — босоногі, ніби паломники.

Пішли далі. Він постійно дивився в люстерко, перевіряв обстановку у себе за спиною. Ніякого руху, тільки попіл летить по вулицях. Перейшли річку по високому бетонному мосту. Пристань внизу. У сірій воді — напівзатоплені маленькі катери, нижче за течією катерів ще більше, ціле кладовище загрузлих в жирній сажі суденець.

Того ж дня, пройшовши ще миль п'ять на південь і мало не заблукавши в заростях мертвого чагарнику, на черговому повороті дороги набрели на старий будинок з трубами, трикутниками мансард і кам'яною огорожею. Він різко зупинився. Потім повернув до будинку, штовхаючи перед собою візок.

— Що це за місце, тату?

— У цьому будинку пройшло моє дитинство.

Хлопчик стояв і розглядав будинок. Дерев'яна обшивка нижньої частини майже повністю була відсутня — пішла на вогнище, — так що оголилися балки і шматки утеплювача. Непридатна москітна сітка з заднього ганку валялася на цементній підлозі тераси.

— Ти що, хочеш зайти?

— А чому б ні?

— Я боюсь.

— Невже не хочеш подивитися, де я жив?

— Ні.

— Нічого страшного ти не побачиш, не бійся.

— А раптом там хтось є?

— Не думаю.