Дорога

— А раптом?!

Стояв і дивився на вікно своєї кімнати. Перевів погляд на хлопчика.

— Якщо хочеш, почекай тут.

— Не хочу. Ти завжди так кажеш.

— Вибач.

— Я не ображаюся. Але ти завжди так кажеш.

Вони скинули рюкзаки, і залишили їх на веранді, і, розкидаючи сміття ногами, увійшли в будинок через кухонні двері. Хлопчик не відпускав його руку. Всередині нічого не змінилося. Порожні кімнати. У невеликій кімнаті поруч з їдальнею — гола панцирна сітка, розкладний металевий стіл. Все та ж чавунна решітка невеликого каміна. Зникли соснові панелі зі стін, залишилися тільки рейки. Він продовжував оглядати кімнату. У дерев'яній камінній полиці намацав великим пальцем дірочки від цвяхів, на яких сорок років тому висіли панчохи з подарунками. Коли я був маленьким, ми в цій кімнаті святкували Різдво. Повернувся і подивився у вікно на неживий двір. Зарості мертвого бузку. Залишки «живої» огорожі. Холодними зимовими вечорами, коли через буревій гасили електрику, сиділи з сестрами тут, перед вогнем, і робили домашні завдання. Хлопчик спостерігав за ним. Дивився, як невидимі тіні з минулого обступають батька.

— Давай підемо, тату. Пора.

— Так-так.

Але з місця не поворохнувся.

Пересікли столову з її незаймано чистим затишком — мати не допускала, щоб сажа покрила жовті цеглини. Підлога вспучилась від дощу. В гостьовій акуратна купка — кісточки якоїсь невеликої тварини, скоріше за все кішки. Склянний бокал біля дверей. Хлопчик вчепився в його руку. Піднялися сходами на другий поверх, повернули і пішли по коридору. Пірамідки вологого вапна на підлозі, оголене решетування даху. Він стояв на порозі своєї кімнати. Тісний простір під скатом даху. Я тут спав. Біля цієї стіни стояло ліжко. Скільки снів йому приснилося в цій кімнаті за ті численні ночі! Сни, народжені уявою дитини, переносили в прекрасні або страшні світи. Ні тим, ні іншим не судилося стати реальністю. Відчинив дверцята стінної шафи, потай сподіваючись побачити речі з дитинства. Нічого, тільки холодне денне світло, що пробивається з пролому даху. Похмурий, як його душа.

— Пішли звідси, тату. Підем, а?

— Так, пішли.

— Міні страшно.

— Я бачу. Пробач.

— Мені дуже страшно.

— Все в порядку. Не треба було сюда приходити.

Три ночі опісля коло підніжжя гір, що тягнуться на схід, його розбудили незрозумілі звуки. Він лежав у темряві, витягнувши руки вздовж тіла. Земля тремтіла. Щось рухалося прямо на ними.

— Тату?! Тату?!

— Тс-с-с. Не хвилюйся.