Дорога

Пошарпана дорожня карта, видана в свій час для працівників нафтовидобувної компанії, була колись склеєна скотчем, але з часом розпалася на окремі листки. Він кожен пронумерував фломастером у верхньому куті. Покопався в цих шматках, а потім розправив той, який показував, де вони зараз перебувають.

— Тут ми перейдемо міст. Схоже, до нього ще миль вісім або близько того. Ось річка. Тече на схід. Підемо по дорозі по східному схилу гір. Ось вони — дороги, чорні лінії на карті. Штатні дороги.

— Чому штатні?

— Бо раніше вони належали штатам. Того, що колись називалося штатами.

— Штатів більше немає?

— Немає.

— Що з ними сталось?

— Точно не знаю. Хороше питання.

— Але дороги збереглися.

— Так, поки що.

— Скільки вони ще простоять?

— Не знаю, може, й довго. Їм поки що ніщо не загрожує, так що вони ще на якийсь час залишаться.

— Але не буде ні машин, ні вантажівок.

— Ні.

— От і добре.

— Ти готовий?

Хлопчик ствердно кивнув, витер носа рукавом, закинув на плечі рюкзак. Батько склав карту, піднявся, син пішов за ним крізь сірий частокіл дерев до дороги.

Внизу показався міст, поперек якого, повністю загороджуючи прохід, застрягла на боці важка вантажівка-фура, уткнувшись в погнуті перила. Знову зарядив дощ, вони стояли, накрившись поліетиленом, розглядаючи міст з блакитного марева свого притулку. Краплі дощу тихо шаруділи по плівці.

— Обійдемо фуру?

— Навряд чи. Швидше за все, доведеться під нею пролізти, тільки треба буде розвантажити візок.