Дорога

— Так.

— Скажи: Так, тату, я все зрозумів.

— Так, тату, я все зрозумів.

Подивився на хлопчика: один жах в очах. Забрав у нього револьвер.

— Ні, ти не зрозумів.

— Я не знаю, що мені робити, тато. Не знаю, що робити. А де будеш ти?

— Гаразд, не хвилюйся.

— Я не знаю, що мені робити.

— Ш-ш-ш. Я ж тут. І ніколи тебе не залишу.

— Обіцяєш?

— Так. Обіцяю. Я збирався побігти, спробувати відвернути їх на себе… Але не можу тебе залишити.

— Тату?

— Ш-ш-ш. Лежи, не піднімайся.

— Я страшенно боюся.

— Ш-ш-ш.

Лежали, слухали. Зможеш це зробити? Коли настане час? Коли прийде час, часу на це не буде. Ця пора вже настала — зараз або ніколи. Прокляни Бога і помри. Що, якщо револьвер не вистрілить? Повинен вистрілити. А якщо дасть осічку? Зумієш тоді розбити каменем цю, таку дорогу, голову? Невже всередині тебе живе людина, про яку ти нічого не знаєш? А раптом? Обхопи сина руками. Ось так. Душа не вміє брехати. Притягну до себе. Поцілуй. Швидко.

Він чекав. З маленьким блискучим револьвером у руці. Знову почало дерти в горлі — кашель. Напружився що було сил, намагаючись загнати його всередину. Болісно вслухався — нічого. Прошепотів:

— Я ніколи тебе не залишу. Чуєш?

Лежав у купі листя, тримаючи в обіймах тремтячу дитину. Стискаючи пістолет. Не змінюючи пози. Весь вечір. Поки не наступила холодна беззоряна ніч. Їх рятівниця. Почав вірити, що у них ще є шанс. прошепотів:

— Треба чекати.