Дорога

— Що?

— Ну, коли побачать наші сліди. Зрозуміють, хто ми?

Подивився на їх власні чіткі відбитки ніг на снігу.

— Здогадаються. Зупинився.

— Треба подумати. Пішли до вогнища.

Спочатку він вирішив, що треба знайти ділянку дороги, де сніг зовсім розтанув, але потім зрозумів, що це не допоможе. Навпаки, може викликати підозри: сліди були і раптово зникли. Закидали багаття снігом і відійшли в ліс, покружляли там, повернулися назад. Квапилися залишити після себе лабіринт слідів і піти лісом на північ, не випускаючи з уваги дорогу.

Місце, що вони вибрали, знаходилося на підвищенні, звідти добре було спостерігати за дорогою і її околицями. Дивись хоч вперед, хоч назад. Розстелив поліетилен на мокрому снігу, вкутав хлопчика в ковдри.

— Тобі буде холодно. Але, сподіваюся, довго ми тут не затримаємося.

Менше ніж за годину на дорозі появились дві людини. Чоловіки. Йдуть швидким кроком, майже біжать. Коли промчали повз, він встав подивитися, що вони будуть робити. Варто було йому випрямитися, як вони зупинилися і один обернувся. Батько завмер. Закутаний у сіру ковдру, так що не особливо виділяється на тлі сірого пейзажу, але хто його знає… Може, вловили запах диму. Постояли, поговорили. Пішли далі. Він сів.

— Все в порядку, — сказав синові. — Тільки треба почекати. Але, думаю, все обійшлося.

Вже п'ять днів у них крихти в роті не було. І спали мало. Знесилені, голодні, на околиці невеликого містечка набрели на старовинну садибу, що розташувалася на пагорбі над дорогою. Хлопчик стояв, не відпускаючи його руки. Сніг на асфальтованій дорозі майже весь розтанув. Не було його ні в полях, ні в лісі на південній стороні. Стояли перед будинком. Онучі давно продірявилися, ноги стигли від холоду і вогкості. Будинок — високий, величний, з білими доречними колонами при вході. Крита під'їзна арка збоку. Гравійна дорога в'ється по полю серед мертвої трави. Дивно, але всі шибки цілі.

— Що це за будинок, тату?

— Ш-ш-ш, давай помовчимо і послухаємо.

Нічого підозрілого. Тільки вітер шелестить сухими гілками придорожнього чагарника та неподалік щось скрипить — може, двері, а може, віконниця.

— Мабуть, треба увійти.

— Тату, давай не підемо.

— Не бійся.

— Нам не треба туди йти.

— Не бійся. Треба ж подивитися.

Повільно наближалися до будинку по під'їзній дорозі. Місцями сніг ще не встиг повністю розтанути. Але й там ніяких слідів, сніг лежить незайманий. Висока огорожа із сухої бирючини. Древнє пташине гніздо в самій гущі гілок. Стояли перед входом, роздивляючись фасад. Цегляна кладка. Схоже, в хід пішли цеглини, виліплені вручну. Глину брали прямо тут же, поки рили котлован під будинок. З колон і понівеченого навісу звисають закручені спіраллю завитки фарби. Ліхтар на довгому ланцюгу при вході. Поки піднімалися сходами, хлопчик не відпускав його руку. Одне з вікон трохи прочинене, через нього протягнута мотузка: один кінець йде в будинок, інший губиться в траві. Перетнули терасу. Він міцно тримав сина за руку. Колись по цих дошках бігали раби, приносили в будинок страви та напої на срібних тацях. Підійшли до вікна і заглянули всередину.