Дорога

— А що, якщо там хтось є?

— Нікого тут немає.

— Пошли отсюда, пап.

— Потрібно знайти що-небудь їстівне. У нас немає вибору.

— Можемо в іншому місці пошукати.

—Все буде добре. Пішли.

Витяг з-за пояса револьвер, штовхнув двері. Вони повільно відчинилися, повертаючись на масивних мідних петлях. Стояли і слухали. Потім пройшли у величезний вестибюль з викладеною мармуровими плитками підлогою: чорна, біла, чорна, біла, набір доміно. Широкі сходи ведуть на другий поверх. На стінах настовбурчуються дорогі шпалери, все в плямах і розводах від вогкості. На стелі набрякле від води вапно місцями випинається, як черево товстуна. Жовтувата ліпнина з візерунком з трикутників під стелею зігнулася і відійшла від стін. У сусідній кімнаті ліворуч великий горіховий буфет. Дверцята та ящики зникли, зберігся тільки каркас, занадто великий, не спалити. Напевно, колись це була їдальня. Постояли в дверному пройомі. У кутку кімнати безформною купою навалений одяг. Не тільки одяг. Взуття. Ремені. Пальто. Ковдри і старі спальні мішки. У нього ще буде час про все це подумати. Хлопчик боячись — вчепився в його руку. Перетнули вестибюль, увійшли в кімнату на протилежній стороні, зупинилися. Скоріше не кімната, а зал з височенним стелею. Камін, облицьований звичайними цеглинами, зі слідами камінної дошки і окантовки вогнища, давним-давно віддерти і пущених у справу. Перед каміном на підлозі розкладені матраци та постільна білизна.

— Тату, — прошепотів хлопчик.

— Ш-ш-ш.

Холодні вугілля. Навколо каміна кілька закопчених горщиків. Він присів навпочіпки, підняв один, понюхав і поставив на місце. Встав, виглянув у вікно: сіра витоптана трава, сірий сніг. Мотузка, простягнута через вікно, виявилася прив'язаною до мідного дзвонику. Дзвіночок у свою чергу закріплений в саморобному дерев'яному затиску, прибитому до віконної рами. Взяв хлопчика за руку, і вони пішли по вузькому темному коридору на кухню. Всюди валяється сміття, раковина в плямах іржі, запах гнилі та випорожнень. Пройшли в сусідню невелику кімнату, яка, ймовірно, раніше служила коморою.

У коморі на підлозі побачили чи то двері, чи то люк, закритий на великий замок із сталевих пластин. хлопчик попросив:

— Тату, підемо звідси.

— Цікаво, чому її замкнули.

Хлопчик потягнув його за руку, ось-ось заплаче:

— Тату?!

— Нам нічого їсти.

— Я не голодний, пап. Ні трохи.

— Нам потрібен лом або щось в цьому роді.

Вийшли через задні двері назовні, хлопчик майже висів на батьку. Засунув револьвер за пояс і зупинився, розглядаючи двір. Вимощена цеглою доріжка, уздовж якої стирчать безформні колючі кущі самшиту. На цегельні стовпчики хтось поставив стару залізну борону і зверху закріпив чавунний казан літрів на сто п'ятдесят, який раніше використовували для витоплювання свинячого сала. Під котлом — попіл вогнища і обвуглені деревинки. Трохи осторонь — візок на гумових шинах. Він ніби бачив і одночасно не бачив цю картину. У дальньому кутку двору зауважив стару коптильню і сарайчик для садового інвентаря. Пішов туди, майже волоком тягнучи за собою хлопчика. У сараї перебрав інструменти в бочці, зупинив свій вибір на лопаті на довгому держаку. Зважив у руці і сказав синові:

— Пішли.