Дорога

Сподівався, що де-небудь завалялася хоч кірка. На жаль. У супермаркеті розшпурюють ногами сміття в проходах: старі коробки, папір, незмінний попіл. Нишпорив по полицях у пошуках вітамінів. Відкрив двері морозильної камери, з темної глибини накотилася хвиля кислого нудотного смороду гниття, швидко зачинив двері. Стояли на вулиці. Дивився на сіре небо. Майже невидима пара при видиху. Хлопчик ледь не падає від втоми. Взяв його за руку.

— Треба далі шукати. Не здаватися.

Нічого не знайшли і в будинках на околиці міста. На задньому ганку збереглися сходинки, піднялися по них в кухню, почали ритися в шафках. Дверцята навстіж. Баночка харчової соди. Стояв і дивився на неї. Перевірили ящики буфета в їдальні. Перейшли у вітальню. На підлозі рулони відклеїтих шпалер, майже як стародавні манускрипти. Залишив хлопчика сидіти на сходах в обнімку з пальто, сам пішов на другий поверх. Все просочилося запахом гнилі і тління. У першій спальні — висохлий труп на ліжку, укритий покривалом по саму шию. Пасма зотлілих волосся на подушці. Взявся за краї покривала, зірвав, витрусив, звернув. Покопався в ящиках, заглянув у шафу. Літнє плаття на металевій вішалці. Нічого. Спустився вниз. Насувалася ніч. Взяв хлопчика за руку, і через парадні двері вони вийшли на вулицю.

На вершині пагорба обернувся, подивився на місто. Швидко темніло. Темрява і холод. Хлопчику на плечі накинув два пальто, його з-під них зовсім не стало видно.

— Татку, дуже хочеться їсти.

— Знаю.

— Ми зможемо знайти наші речі?

— Так, я пам'ятаю, де ми їх залишили.

— Що, якщо їх хтось знайде?

— Не знайдуть.

— Добре було б…

— Не знайдуть, не знайдуть. Пішли.

— Що це було?

— Я нічого не чую.

— Ш-ш-ш.

— Нічого не чую.

Прислухалися. Десь вдалині — собачий гавкіт. Повернулися, подивився на місто що занурюється в темряву.

— Собака.

— Собака?

— Так.