Розділ 19 Пейзажі та відчуття

Пейзажі та відчуття

1 жовтня 19…

Сьогодні вдень я сиділа біля свого вікна і поперемінно писала нову серію оповідань і позирала на пару любих чарівних молодих кленів — найнижчих у саду. Вони весь день шепотілися між собою, обмінюючись якимись таємницями. Вони нахилялись одне до одного і швиденько перемовлялися — я майже почула про що — а тоді сахалися, дивились одне на одного і під враженням від почутого комічно здіймали руки в жесті приголомшення та жаху. Цікаво, який же новий скандал стався у Країні дерев?

10 жовтня 19…

Сьогодні був прекрасний вечір. Я зійшла на пагорб і блукала ним, доки сутінки не переросли у глибоку осінню ніч, над якою вигравав, благословляючи все навколо, зоряний спокій. Я була сама, та самотньою не почувалась. Я була королевою, що простує розкішними коридорами уяви. Я розмовляла з уявними товаришами і вигадала стільки влучних сентенцій, що й сама була вражена.

28 жовтня 19…

Цієї ночі я вирушила на одну зі своїх улюблених довгих прогулянок. На прогулянку дивовижним пурпуровим поглинутим тінями світом, над яким на жовтавому небі згромаджуються величні зимні хмари. А під ними — задумливі пагорби, занурені в тишу заспаних лісів, і океан, що б’ється об скелястий берег. Уся ця краса була схожа на «Як ті, хто охоче чекає, // Коли вирок долі уже пролунає».

Це змушує мене почуватися страхітливо самотньою.

Як же хутко в мене змінюється настрій!

«Легковажна» — так би сказала тітка Елізабет? «Темпераментна» — так би сказав Ендрю?

5 листопада 19…

Який велетенський напад злого гумору стався з усім світом! Ще позавчора вона не була негарною — гідна літня дама, вбрана у пристойний одяг коричневого кольору, прикрашений горностаєм. Вчора вона спробувала приховати недоліки, прикривши їх веселими пейзажами та пов’язавши шалик з синіх туманів. І якою незграбною й потворною старою відьмою вона стала, коли проявилися всі її зморшки і стало видно всю багнюку, що пристала до неї. Вона грізно зростала і згодом перевершила власну потворність, і відтоді бушувала день і ніч. Я прокинулась у розпачі й одразу ж почула, як завиває поміж дерев дикий вітер і як б’ються об шибку краплі дощу разом зі снігом.

23 листопада 19…

Уже другий день по-осінньому безперервно дощить. Насправді цього місяця дощило майже щодня.

Пошти сьогодні не було. Навколишній світ якийсь похмурий, усі дерева і поля засохли, але звідусіль накрапає. Сум і понурість закрались і в мою душу і — висмоктали з неї все життя й енергію.

Я не можу ні читати, ні їсти, ні спати, ні писати, ані робити ще щось інше, якщо лиш не змушую себе до цього. А змушуючи, почуваюся так, ніби роблю все чужими руками й чужим розумом, і не можу як слід ними вправлятись. Почуваюся похмурою, непоказною і непривітною. Я втомилася вже навіть від самої себе.

У такому стані я вже близька до того, щоб порости мохом!

Ось воно! Мені поліпшало від того крихітного вибуху невдоволення. Він викинув з мене щось непотрібне. Я знаю, що в житті кожної людини трапляються сірі дні і розчарування, коли здається, що все на світі вже назавжди втратило свій смак. Найсвітлішого дня небо можуть перекрити хмари, але не варто забувати, що сонце увесь час залишається там, де й має бути.

Як же легко бути філософом — на папері!