Розділ 8 Переживання і пристрасті

Переживання і пристрасті

Для родини Мурреїв стало жахливою новиною, коли Емілі оголосила, що збирається виходити заміж за Діна Пріста. В Місячному Серпі досить довго панувало напруження. Тітка Лаура плакала, кузен Джиммі хитав головою, тітка Елізабет була похмура як ніколи. Зрештою, вони змусили себе прийняти вибір Емілі. Що ж їм ще залишалося? До цього часу вже навіть тітка Елізабет звиклася з думкою, що Емілі обов’язково зробить те, про що сказала.

— Ви б здійняли значно гіршу бучу, якби я сказала, що хочу побратися з Перрі з Пічного містечка, — відказала Емілі, вислухавши все, що сказала їй тітка Елізабет.

— А й справді, — визнала тітка Елізабет, коли Емілі вийшла. — Та й зрештою, Дін непоганий чоловік, а Прісти — гарна родина.

— Але такий… такий Прістівський… — зітхнула тітка Лаура. — І Дін набагато, набагато старший від Емілі. До речі, його прапрадід збожеволів.

— Дін не збожеволіє.

– Їхні діти можуть.

— Лауро, — суворо сказала тітка Елізабет, закриваючи тему.

— Ти точно впевнена, що кохаєш його, Емілі? — спитала того вечора тітка Лаура.

— Так… у якомусь значенні, — підтвердила Емілі.

Тітка Лаура склала руки на колінах і зненацька заговорила із зовсім їй невластивою пристрастю:

— Але кохати можна лише в одному значенні.

— О ні, мої найдорожчі вікторіанські тітоньки, — пустотливо відповіла Емілі. — Цих значень декілька. Вам відомо, що я вже випробувала одне чи два з них. І в мене тоді нічого не вийшло. Але зараз не варто турбуватися за нас із Діном. Ми чудово розуміємо одне одного.

— Я лише хочу, щоб ти була щасливою, дорогенька.

– І я буду. Я вже щаслива. Я більше вже не маленька романтична мрійниця. Минула зима вилікувала мене від цього. Я збираюся вийти заміж за чоловіка, чиє товариство цілком задовольняє мене, і він також задоволений тим, що я можу йому дати — справжньою любов’ю і дружбою. Я більш ніж упевнена, що це найкраща основа для щасливого шлюбу. Зрештою, я потрібна Дінові. Я можу зробити його щасливим. Він ніколи ще таким не почувався. Це так неймовірно — відчувати, що тримаєш щастя у своїх руках, неначе дорогоцінну перлину, і можеш віддати його тому, хто його потребує.

— Ти ще надто молода, — вже вкотре за цей день повторила тітка Лаура.

— Молоде лише моє тіло. Моїй душі вже з сотню років. Минула зима змусила мене почуватися такою старою і мудрою. Ти знаєш.

— Так, знаю.

Однак тітка Лаура знала також, що таке сильне відчуття старості і мудрості лиш доводить, що Емілі ще справді надто юна. По-справжньому старі й мудрі люди ніколи цього не відчувають. Та й усі ці розмови про вік душі не усували того факту, що Емілі, стрункій променистій Емілі зі сповненими незбагненної таємниці очима ще не було двадцяти, тоді як Дінові Прісту сорок два. Буде. За десять років. Однак тітка Лаура не думала про такі дрібниці.