Розділ 14 Вечорниці в пані Чідлоу

Вечорниці в пані Чідлоу

— Рання пташка росу п’є, — проказав Тедді, прослизаючи побіля Емілі до довгої шовкової блідо-зеленої травиці, що росла на узбережжі Чорноводдя.

Він підійшов так тихо, що Емілі не чула аж поки побачила його перед собою; від несподіванки вона не могла придумати, що йому відповісти, й почервоніла, панічно сподіваючись, що він цього не помітив. Вона рано встала і була зараз захоплена тим, що вся її рідня безсумнівно назвала б темпераментним бажанням: вона дивилася, як сходить сонце, й хотіла знову познайомитися з Едемом. Тож вона прокралася сходами Місячного Серпа, прекрасним садом і гайком Високого Джона аж до Чорноводдя. Щоб зустріти там чар світанку. Їй навіть у голову не прийшло, що Тедді також може туди помандрувати.

— Люблю приходити сюди, коли сходить сонце, не лише сьогодні, — сказав він. — Це, здається, єдина можливість бодай декілька хвилин побути самому. Наші дні і вечори сповнені шалених веселощів, та й мама хоче, щоб я був із нею щоранку. Все ж, вона пережила шість жахливих самотніх років.

— Вибач, що завадила твоїй дорогоцінній самотності, — жорстко відповіла Емілі, яку опосів страх, що він може подумати, ніби вона знала про його звичку і прийшла сюди з єдиною метою побачити його.

Тедді розсміявся.

— Не перенось стиль спілкування в Місячному Серпі на мене, Еміліє Берд Стар. Ти дуже добре знаєш, що зустріч тут із тобою — це для мене вінець ранку. Я завжди мав відчайдушну надію, що це колись таки має статися. І сталося. Давай просто сядемо тут удвох і помріємо. Бог створив цей ранок для нас — лише для нас двох. Будь-яка розмова спаплюжить усе це.

Емілі мовчки погодилась. Як же прекрасно було сидіти з Тедді на узбережжі Чорноводдя під кораловим цвітом вранішнього неба і мріяти, просто мріяти про щось дике, приємне, таємниче, незабутнє, безглузде… Наодинці з Тедді, поки весь-всенький світ спить. О, якби ці розкішні, немов украдені хвилини могли бути довшими! У її голові вигулькнув і, подібно до музичного акорду, затремтів рядок з вірша Марджорі Пінтхол: «Нехай світ завше буде на світанку». Вона подумки проказала це як молитву.

Усе було таким прекрасним цієї чарівної миті перед сходом сонця. Дикі сині іриси навколо озера, бузкові тіні у вигинах піщаних берегів, білий туман, що плівкою вкривав порослу жовтцем долину, яка тяглась уздовж озера… золотаво-сріблясте покривало, що його всі називають ромашковим полем… приємна свіжість бризу, що віяв з затоки… синява далечінь, що видніла за гаванню… плюмаж пурпурового і рожевувато-бузкового диму, що здіймався в непорушне золотаве повітря з димарів Пічного містечка, у якому раніше за всіх прокидались рибалки… І Тедді, що лежав коло її ніг, підклавши під голову зчеплені замком тонкі смагляві руки. І знову вона відчула, як він неминуче, немов магнітом, притягує її до себе. Це відчуття було таким сильним, що вона навіть не наважувалася підійняти на нього очі й зустріти його погляд. Будучи відвертою з собою, вона визнала те, від чого тітка Елізабет впала б у розпач: що хоче перебирати пальцями його гладеньке чорне волосся, відчувати його міцні обійми, притиснутися своїм личком до його витонченого обличчя, відчувати його вуста на своїх…

Тедді прибрав одну руку з-під своєї голови й накрив нею долоні Емілі.

На якусь мить вона майже капітулювала, лишивши його руку на своїх. А тоді в її пам’яті ковзнули слова Ільзи, мов язиком полум’я обпікаючи свідомість. «Я бачила, як він сприймає як належне… дотик, яким його нагороджували… каже кожній те, що, на його думку, вона б хотіла почути». Невже Тедді здогадується, про що вона думає? Її думки раптово здались їй такими яскравими, що вона відчула, що будь-хто мав би бачити їх. Наївна! Вона несподівано зірвалася на рівні ноги, висмикнувши руки з-під його пальців.

— Мушу вертатись додому.

Так грубо. Зрештою, м’якше сказати вона й не змогла б. Він не повинен… він не мусить подумати… Тедді також піднявся. Його голос і погляд змінилися. Та дивовижна мить полишила їх.

— Я теж. Мама засумує без мене. Вона рано встає. Бідолашна матуся. Вона так і не змінилася. Вона не пишається моїм успіхом, а ненавидить його. Гадає, буцім мій успіх забрав мене від неї. Роки, що минули, не принесли їй полегкості. Я б хотів, щоб вона поїхала разом зі мною, та вона не поїде. Гадаю, почасти через те, що не витримає розлуки з Пижмовою Ділянкою, а почасти тому, що не зможе споглядати мене мовчазного за роботою в моїй студії: вона цього не перенесе. Цікаво, чому вона така. Я завжди знав її лише такою, але певен, що колись давно вона була іншою. Дивно, коли син так мало знає про минуле власної матері, як я. Я навіть не знаю, звідки той шрам у неї на обличчі. Невідомо мені нічого й про батька, як і про рідню з його лінії. І вона ніколи не говоритиме про роки, коли ми ще не жили в Чорноводді.

— Одного разу щось завдало їй болю — такого сильного болю, що вона досі не відпустила цього, — мовила Емілі.

— Може, смерть мого батька?

— Ні. Принаймні, це не була просто смерть. Мало бути щось іще, щось, що отруїло все її подальше життя. Ну що ж, бувай!

— Зустрінемося завтра на вечорниці в пані Чідлоу?

— Так, вона обіцяла прислати за мною свого візка.