Розділ 13 Повернення давніх друзів

Повернення давніх друзів

Емілі читала дивовижного вірша Еліс Мейнел «Лист від дівчини собі старій» у своїй кімнаті біля вікна і задумливо міркувала над пророцтвами цього твору. Аж раптом вона почула… Знадвору на старий сад Місячного Серпа спадали сутінки, і просто крізь них із гайка Високого Джона долинали дві високі ноти й одна довга низька. Це був добре відомий їй посвист Тедді — старий-старий посвист, яким він так часто кликав її у сутінках колись давно.

Емілі й не помітила, як книга вислизнула з її рук на підлогу. Вона зблідла і звелась на рівні ноги, її очі широко розплющились у темряві. Його не чекали раніше наступного тижня, хоч Ільза й приїхала вже тієї ночі. Чи могла вона помилятися? Чи могло їй це примаритись? Можливо, це вільшанка…

Це повторилося. Вона знала, як знала і попереднього разу, що це свистів Тедді. У цілому світі не було звука, подібного до цього. І як же давно вона його не чула… Він був тут, чекав на неї, кликав її. Чи має вона йти? Вона нечутно розсміялася. Йти? Вона не мала вибору. Вона мусить іти. Гордість не втримала її, а гіркий спогад про ніч, у яку вона чекала його поклику і так і не почула його, не зміг зупинити її квапливих кроків. Страх, сором — усе було забуто у шаленому екстазі цієї миті. Не лишаючи собі часу на згадку про те, що вона Мурреївського роду, вона тільки глянула у дзеркало, щоб переконатися, що її крепова сукня кольору слонової кістки дуже їй пасує — як же їй поталанило, що саме сьогодні вона вдягла саме цю сукню! Вона злетіла сходами донизу та вибігла у сад. Він стояв під прекрасними темними ялинами, з-під яких стежка тікала ген у гайок Високого Джона, простоволосий, усміхнений.

— Тедді…

— Емілі…

Її долоні були в його, її очі сяяли, відбиваючись у його очах. Юність повернулася до неї: усе те, що зачарувало її колись, зараз знову творило свою магію. Знову разом після стількох невеселих років відчуженості й самотності. Більше не було місця ні бентезі, ані жорстокості, а страх змін уже не мав жодного сенсу. Вони знову могли бути разом, як у дитинстві. Але в дитинстві вона не знала цієї дикої бунтівної насолоди, цієї нерозважливої капітуляції. О, вона належала йому. Словом, поглядом, інтонацією — він досі керував нею. І що з того, що у спокійнішому настрої їй зовсім не подобалися власні покірність і безпомічність? Що з того, що назавтра вона лютуватиме на саму себе через те, що бігла так швидко, так охоче, так квапливо, аби зустрітися з ним? Цього вечора ніщо не мало значення, крім повернення Тедді.

Поки що, про людське око вона зустріла його не як коханого, а як старого доброго друга. Було стільки речей, про які вони мали поговорити, і так само багато речей, про які мали помовчати. Вони розмовляли, крокуючи садовими доріжками, а зорі в цей час сміялись у темряві над ними й миготіли, миготіли…

Лиш одна тема не була піднята в їхній розмові — тема, перед якою Емілі відчувала благоговійний страх. Тедді не говорив про те загадкове видіння, що з’явилося йому у порту в Лондоні. Видавалося, що цього й не було. А Емілі відчувала, що це знову поєднало їх після тривалого нерозуміння. Добре, що вони про це не говорили: це щось настільки загадкове, котрийсь із божественних секретів, який не повинен бути озвученим. Найкраще зараз забути про те, що він виконав свою роботу. Але водночас — які ж ми, смертні, непослідовні! — Емілі почувалася до смішного розчарованою з того, що він про це не заговорив. Вона не хотіла це обговорювати. Але невже це нічого не значило для нього, якщо він і словом цього не згадав?

— Гарно знову тут бути, — проказав Тедді. — Нічого, здається, й не змінилось. Час спинився у цьому Едемському саду. О, Емілі, поглянь лиш, як яскраво виграє Вега з сузір’я Ліри! Наша зірка. Забула її?

Забула? Як би вона хотіла мати змогу забути.

— Мені писали, що ти збиралася вийти за Діна, — різко сказав Тедді.

— Я збиралась… але не змогла, — відповіла Емілі.

— Чому? — спитав Тедді так, ніби мав повне право питати про це.

— Бо я не кохала його, — відказала Емілі, залишаючи це право за ним.

Зненацька забринів сміх — прекрасний золотий сміх, який раптово змушує захотіти також засміятися. Сміх такий безпечний: можна-бо сміятись, не боячись зрадити щось або когось. Це була Ільза — Ільза збігала до них доріжкою. Ільза у жовтавому шовковому вбранні кольору її волосся і золотаво-коричневому капелюсі кольору її очей. Здавалося, ніби в саду розквітла велетенська яскрава золота троянда.

Емілі була майже щаслива її приходу. Тиск почуттів цієї миті став уже загрозливо фізичним. Деякі речі стають страхітливими, якщо втілити їх у слова. Вона відсторонилася від Тедді майже погордливо: вона знову була Мурреївною з Місячного Серпа.

— Дорогенькі, — мовила Ільза, обіймаючи їх обох. — Хіба ж не божественно знову бути тут разом? О, як же я вас люблю! Давайте бодай на одне блаженне літо забудемо, що ми вже дорослі, старі й мудрі, нещасні, та знову станемо божевільними щасливими дітьми без клепки в голові!

Настав чудовий місяць. Місяць невимовної краси троянд, вишуканих туманів, сріблястої досконалості місячного сяйва, незабутніх аметистових сутінків, маршів дощу, звуків мисливських ріжків вітру, пурпурового розквіту і розсипів зоряного пилу, і загадок, музики, магії! Місяць сміху, танців, жартів і нескінченної чарівності. А також і місяць стриманого, прихованого усвідомлення. Нічого так і не було сказано. Часом вони з Тедді були навіть самотніми, гуляючи разом. Але обоє відчували… і знали. Емілі аж сяяла світлом щастя. Уся колишня невтомність, що так бентежила тітку Лауру, щезла з її очей. Життя було прекрасним. Дружба, любов, радість тілесна і духовна, смуток, чарівність, досягнення, невдача, очікування — усе це було проявами життя й тому було цікавим і бажаним.