Розділ 20 Пророцтво чотирнадцятирічної

Пророцтво чотирнадцятирічної

У свій двадцять четвертий день народження Емілі розпечатала і прочитала листа, написаного «нею чотирнадцятирічною собі двадцятичотирирічній». Це не було радісною несподіванкою, якою вона тоді це уявляла. Вона довго сиділа біля свого вікна, тримаючи листа в руці і дивлячись, як падає світло жовтих мерехтливих зір на гайок, який досі найчастіше носив ім’я Високого Джона: це ж бо була стара звичка. Що вихопиться з того листа, коли вона його розкриє? Привид її дівоцтва? Примара колишніх амбіцій? Чи зниклого кохання? Може, втраченої дружби? Емілі відчувала, що радше спалила б листа замість прочитати його. Але це було би проявом боягузтва. Вона мусить чесно і хоробро приймати все. Що підносить їй доля — навіть привидів. Вона різким рухом розкрила конверт і дістала лист.

Їй в обличчя повіяв запах минувшини. Всередині було складене засушене листя троянди — сухі коричневі пластівці, що покришилися на порох під її дотиком. Так, вона пам’ятала ту троянду: Тедді приніс її одного вечора, коли вони обоє були ще дітьми. Тедді так пишався тим, що це була перша червона троянда, яка розквітла у маленькому розарії — і лікар Барнлі одразу подарував її йому. Якщо чесно, це була єдина троянда, яка там розквітла за весь час існування розарію. Його мати обурила його любов до квітів. Однієї ночі вона розбила і викинула всі горщики з підвіконня. Та якщо навіть Тедді знав або здогадувався, що між цими двома подіями був зв’язок, він ніколи цього не говорив. Цю троянду Емілі тримала у маленькій вазочці на своєму письмовому столі так довго, як тільки можна було. Але тієї ночі, коли вона писала цього листа, вона обережно взяла троянду, поклала її і притиснула — з поцілунком — між аркушами паперу. Вона давно забула, що троянда залишилась у конверті. А тепер квітка впала на її долоню — приплюснута і негарна, як мрійливі сподівання далекого минулого, хоча й досі сповита слабкою гіркуватою солодкістю. Нею був просякнутий увесь лист — його сенс а чи дух, вона не могла сказати.

Вона суворо мовила самій собі, що цей лист — лише дурна романтична річ. Щось, над чим можна посміятись. І Емілі старанно сміялася з деяких уривків. Так наївно, так безглуздо, так сентиментально, так радісно! Невже вона справді була такою юною і недосвідченою, що могла написати таку чарівливо радісну дурницю? А ще чотирнадцятирічна вона певно думала, що вона двадцятичотирирічна досягне успіху.

«Чи написала ти свою Книгу? — безтурботно спитала чотирнадцятирічна наприкінці. — Чи дісталася ти вершини, до якої веде альпійська стежка? О, двадцятичотирирічна, як я заздрю тобі. Певно, чудово бути тобою. Чи озираєшся ти на мене покровительськи і з жалістю? Ти тепер не гойдаєшся на воротях, правда? А може, ти тепер врівноважена заміжня жінка, маєш кількох дітей і живеш у Розчарованій Оселі з Сама-Знаєш-Ким? Тільки не будь нудною, прошу тебе, люба двадцятичотирирічна. Натомість можеш бути драматичною. Люблю все драматичне. Ти либонь зараз пані ______? Цікаво, чиє прізвище займе цей рядок? О, люба двадцятичотирирічна, я кладу тобі в цей конверт поцілунок, жменьку місячного сяйва, душу троянди, трохи зеленої солодкавості з поля на старому пагорбі і пахощі диких фіалок. Сподіваюся, ти щаслива, відома і добра. А ще сподіваюся, ти не зовсім забула

себе»

Емілі знову запечатала листа.

— Забагато уваги як для такої дурниці, — сказала вона, знущаючись із самої себе.

Вона сіла на свій стілець і поклала голову на письмовий стіл. Мала дурна замріяна щаслива чотирнадцятирічна невігласка! Завжди впевнена, ніби щось величне і прекрасне очікуватиме її через роки. Твердо переконана, що альпійської вершини таки можна досягти. Твердо переконана, що мрії завжди втілюються в життя. Дурна чотирнадцятирічна, яка ще знає, як це — бути щасливою.

— Я заздрю тобі, — проказала Емілі. — Я б воліла не розкривати твого листа, дурна маленька чотирнадцятирічна. Вертайся до свого непроглядного минулого і більше не приходь поглузувати з мене. Сьогодні через тебе я матиму білу ніч. Я просто лежатиму без сну і жалітиму себе.

Цієї миті на сходах почулися кроки долі — хоча Емілі була певна, що вони належали кузенові Джиммі.

Він прийшов, аби віддати їй листа — тонкого листа. І якби Емілі не була так поглинута роздумами про себе чотирнадцятирічну, то помітила б, що очі кузена Джиммі сяяли, немов котячі, і що увесь він просякнутий погано прихованим захватом. Більш того, коли вона відсторонено подякувала йому й повернулася до свого столу, він зупинився у тіні в коридорі, хитро спостерігаючи за нею крізь напівпрочинені двері. Спершу він подумав, що вона взагалі не збирається розкривати листа: вона недбало кинула його на стіл, а сама сиділа й зоріла на нього. Кузен Джиммі вже божеволів з нетерплячки.

Та після кількох хвилин задумленої відсутності Емілі пробудилася, зітхнувши, і простягла руку по листа.

«Якщо тільки я ще не втратив клепки, мила маленька Емілі, то, прочитавши листа, ти вже більше не зітхатимеш», — захоплено міркував кузен Джиммі.

Емілі глянула на зворотну адресу у верхньому кутку, питаючи себе, що їй могли написати з видавничої компанії Ворхам. Великі Ворхами! Найдавніше і найзатребуваніше видавництво Америки. Певно, якась реклама. А вже наступної миті вона зрозуміла, що недовірливо приглядається до друкованого тексту. Кузен Джиммі в цей час безшумно витанцьовував на плетеному килимку тітки Елізабет у коридорі.

— Я… не… розумію, — задихнулась Емілі.

Люба панно Стар,

Ми маємо задоволення повідомити Вам, що наші читачі залишають позитивні відгуки про ваш роман «Трояндова мораль», і, якщо можуть бути вжиті взаємовигідні заходи, ми були б раді додати цю книгу до нашого наступного списку найкращих творів. Нам також цікаво було б дізнатися про ваші плани щодо подальшої творчості.

Видавнича компанія Ворхам