Розділ 24 Декілька важливих одкровень

Декілька важливих одкровень

У травні приїхала Ільза — весела, сміхотлива Ільза. Мабуть, аж занадто весела і сміхотлива, подумала Емілі. Ільза завжди була пустотливою та безтурботною, але не так нестримно як зараз. У ній не було ані краплини серйозності. Вона жартувала над усім, навіть над власним весіллям. Тітка Елізабет і тітка Лаура були вражені. Дівчина, яка незабаром мала взяти на себе тягар відповідальності подружнього життя, повинна бути більш поміркованою і розважливою. Ільза сказала Емілі, що вони сміховинні вікторіанки. Коли вони були удвох, Ільза безперервно щебетала, та жодного разу не говорила з Емілі, незважаючи на те, як часто у своїх листах висловлювала таке бажання. Певно, в цьому була не лише її провина. Емілі, попри намір бути такою як колись, не могла позбутися певної стриманості й відчуженості, породжених її таємним болем і запеклим силкуванням приховати його. Ільза відчувала цю стриманість, хоча й не підозрювала про її причини. Емілі либонь усього лише переросла колишню дівчину з Місячного Серпа, живучи на самоті з тими любими старомодними тітоньками.

— Коли ми з Тедді повернемось і побудуємо дім у Монреалі, ти кожну зиму проводитимеш у нас, дорогенька. Місячний Серп прекрасний улітку, та взимку ти в ньому мабуть почуваєшся спаленою заживо.

Емілі нічого не пообіцяла. Вона не уявляла себе гостею в будинку Тедді. Вона щоночі казала собі, що не в змозі витримати завтрашній день. Та коли завтра надходило, воно виявлялося цілком стерпним. Вона навіть могла спокійно обговорювати з Ільзою вбрання та деталі урочистостей. Емілі вже примирилася з синьою газовою сукнею й навіть приміряла її за дві ночі до приїзду Тедді. До весілля залишалося тепер усього два тижні.

— У цій сукні ти немов вийшла просто з мрії, Емілі, — проказала Ільза, розтягаючись на ліжку Емілі з котячою грацією та невимушеністю. На її пальці тьмяно мерехтів сапфір, подарований Тедді. — Через тебе весь мій казковий оксамит разом із мереживом здаватиметься банальним і грубим. До речі, дружбою Тедді буде Лорн Гелсі, я не казала? Я приємно вражена — сам Гелсі! Його мати була тяжко хвора, і він до останнього не був певен, чи зможе приїхати. Але люб’язна пані несподівано видужала, й він уже збирає речі. Його нова книга неймовірна. Усі в Монреалі шаленіють через неї, та й він сам цікава і непересічна людина. Хіба не чудово було б, якби ви покохали одне одного, Емілі?

— Не намагайся мене з кимось звести, Ільзо, — з легкою усмішкою сказала Емілі, знімаючи синю сукню. — Я кожною клітиною свого тіла відчуваю, що стану старою панною, але не хотіла б нею стати через тебе.

— До речі, зовні він нагадує горгулію, — апатично продовжила Ільза. — Якби не це, мабуть я б вийшла за нього. Я майже впевнена, що так і вчинила б. Прояви його любові полягають у тому, що він запитує твою думку про різні речі. Мене він теж запитував, і це було приємно. Але в мене було відчуття, що, якби ми побралися, він би припинив цікавитися моєю думкою. А це вже неприємно. Крім того, ніхто не може тобі з точністю сказати, що думає він сам. Він може вдавати, що обожнює тебе, водночас думаючи про темні кола під твоїми очима. До речі, ну хіба ж Тедді не найвродливіший у світі?

— Він завжди був привабливим хлопцем.

— «Привабливим хлопцем», — передражнила Ільза. — Емілі Стар, якщо ти коли-небудь вийдеш заміж, я сподіваюся, твій чоловік триматиме тебе на ланцюгу. Ще хвилина таких розмов — і я почну називати тебе тіткою Емілі. У Монреалі з ним ніхто не може змагатись. І знаєш, його погляди я люблю більше ніж його самого. Насправді часом він мене втомлює. Хоча я й думала, що в нас такого не буде. Він ніколи так не робив до заручин. В мене таке відчуття, що незабаром настане той день, коли я пожбурю в нього чайником. Шкода, що не можна мати одночасно двох чоловіків, правда? Одного — щоб ним милуватись, а іншого — щоб із ним спілкуватись. Але ми з Тедді будемо приголомшливою парою, правда ж, люба? Він такий чорнявий, а я така білява. Ідеально. Я завжди хотіла бути «темноволосою панною», як ти. Та коли я сказала це Тедді, він лише розсміявся й процитував старого вірша: «Як нам співали барди давнини, // Раніш сирени мали чорні коси, // Але коли мистецтва народилися сини — // Відтоді, немов янголи, вони світловолосі». Вочевидь, таким чином Тедді назвав мене янголом. Мило. Коли вже все буде сказано і зроблено, Емілі, я, найімовірніше… ти певна, що двері зачинені й тітка Лаура не почує мене і не знепритомніє?.. я, імовірніше за все, перетворюся на сирену, а не на янгола. А ти?

— Давай перевіримо всі запрошувальні листівки й переконаємося, що ми нікого не забули, — такою була відповідь Емілі на цей словесний потік.

— Хіба не жахливо належати до таких кланів як наші? — знуджено сказала Ільза. — Серед присутніх буде стільки старих зануд і мотрон… Сподіваюся, колись я житиму в такому місці, де не буде жодного з моїх родичів. Так хочу, щоб уся ця чортівня якнайшвидше скінчилася! А ти ж запросила Перрі, так?

— Так.

— Цікаво, чи прийде він? Сподіваюся, прийде. Якою дурепою я була, уявляючи, ніби він для мене такий важливий! Я без кінця сподівалася, попри те, що знала, що він сохне за тобою. Але я покинула всі сподівання після вечорниць у пані Чідлоу. Пам’ятаєш її, Емілі?

Так, Емілі це пам’ятала.

— До того вечора я завжди мала крихітну надію, що колись він зрозуміє, що не зможе отримати тебе, і тоді б я зловила його серце в польоті… Прозвучало якось по-вікторіанськи, так? Я думала, він теж там буде, він був запрошений. І я спитала в Тедді, чи прийде Перрі. Тедді значущо зазирнув мені в очі й відповів: «Перрі не буде. Він працює над справою, яку розглядатимуть завтра. Мета всього життя для Перрі — це кар’єра. Він не має часу на любов». Я знала, що він намагається застерегти мене, так само як знала й те, що нема сенсу на щось сподіватися. Тож, я остаточно здалася. Що ж, як виявилось, це було на краще. Хіба ж не дивовижно, як такі сумні речі призводять до щастя? Це змушує повірити у всесилля Провидіння. Правда ж, дуже зручно все приписувати Богові?

Емілі майже не слухала Ільзу, машинально вішаючи на тремпель за ширмою свою синю сукню і натягуючи на себе зелений спортивний костюм. То он що тієї ночі багато років тому сказав Ільзі Тедді, коли вона точно знала, що з його вуст пролунало слово «любов». А вона через це була з ним такою холодною. Не те щоб це справді щось змінювало. Безсумнівно, він лише застерігав Ільзу, щоб відвернути її дівочі мрії від Перрі й зосередити їх на собі. Вона відчула велику полегкість, коли Ільза врешті пішла додому. Ільзине безупинне щебетання про все на світі діяло їй на нерви, хоч їй і самій соромно було це визнати. Але зрештою, її нерви й так уже були нап’яті до неможливості тими довгими тортурами. Ще два тижні — і, дякувати Богові, настануть мир і спокій.

З настанням сутінків вона попрямувала до Пижмової Ділянки, аби повернути книгу, яку пані Кент їй позичила напередодні. Треба було встигнути це зробити до приїзду Тедді. Вона вже декілька разів приходила до Пижмової Ділянки від того пам’ятного вечора, і їх з пані Кент пов’язала незвичайна дружба. Вони позичали одна одній свої книжки та розмовляли про все на світі, за винятком того, що найбільше турбувало їх обох. Емілі того дня вертала старовинний примірник «Південноафриканської ферми»[37]. Емілі сказала, що дуже хотіла б її прочитати. Пані Кент піднялася сходами й майже одразу повернулася з книгою в руках. Її бліде обличчя було трохи білішим ніж зазвичай, а шрам палав червоною барвою, як і завжди, коли вона рухалася.

— Ось ця книга, — сказала вона, — лежала в мене в ящику нагорі.

Емілі дочитала книгу перед тим як іти спати. Тепер вона погано спала, а ночі були довшими ніж зазвичай. Книга пахла старістю і затхлістю, певно через те, що пані Кент давно не розкривала свого ящика. А всередині Емілі знайшла тонкого листа, на конверті якого не було марок. Він був адресований пані Девід Кент.