Розділ 13 Повернення давніх друзів

Щоранку, коли вона прокидалась, новий день видавався їй гарною казкою, що має принести їй якусь радість, якийсь дарунок. Творчі амбіції були забуті — принаймні, на деякий час. Успіх, нові можливості, слава. Нехай ті, хто цього потребують, заплатять свою ціну й візьмуть усе це. Але любов не купується й не продається. Це — дар.

Навіть спогади про спалену нею книгу припинили завдавати їй болю. Яку роль може відігравати якась там книга в подібному поєднанні життя та пристрасті? Яким блідим і тьмяним здавалося тепер будь-яке змальоване, штучно створене життя в порівнянні з цим — пульсуючим та іскристим! Врешті-решт, кому потрібні ті лаври?! Цвіт апельсину став би значно гарнішою оздобою для корони. І хіба котрась зірка, приготована долею, може бути яскравішою і привабливішою за Вегу з сузір’я Ліри? А під цим малося на увазі, що в цьому світі не мало значення ніщо і ніхто, опріч Тедді Кента.

— Якби я мала хвіст, я б ним зараз метляла, — простогнала Ільза, вмощуючись на ліжку Емілі і шпурляючи в інший куток кімнати одну з дорогоцінних книг Емілі — стареньку копію «Рубайяту», яку вона колись отримала від Тедді. Корінець відпав, і аркуші розлетілися в різні боки. Емілі кинула їй лютий погляд.

— Чи була ти коли-небудь у такому стані, що не могла ні плакати, ні молитися, ні проклинати? — вимогливим тоном спитала Ільза.

— Часом буває, — сухо відказала Емілі. — Але навіть через це я ніколи не зриваю злість на безневинних книгах. Я лише знаходжу когось, кому можу постукати по голові, й роблю це.

— Поблизу не було жодної голови, по якій можна було б постукати, тому я зробила те, що має такий самий ефект, — в тон їй відповіла Ільза, лукаво переводячи погляд на фотографію Перрі Міллера на письмовому столі Емілі.

Емілі теж глянула на фотографію, і її обличчя змурреївіло, як називала це Ільза. Фотографія так само як і раніше лежала на її столі, однак замість зухвалих очей Перрі, що раніше пильно придивлялися до неї, тепер чорніли дві непривабливі нерівні дірочки.

Емілі була розлючена. Перрі так пишався тими фотографіями. Це ж були перші в його житті знімки. «Ніколи раніше не міг собі цього дозволити», — чванькувато казав він. На цих знімках він справді був гарним, незважаючи на трохи агресивну і грубувату позу; все ж його хвилясте волосся було гладенько зачесане назад, а міцні підборіддя й рот демонстрували твердість характеру. Тітка Елізабет, позираючи на цю фотографію, таємно від усіх задавалася питанням, як вона лиш насмілилася вимагати від такого гарного молодика, щоб він їв у кухні. А тітка Лаура сентиментально витирала очі і думала, що, можливо… колись у майбутньому… Емілі та Перрі… непогано ж мати у родині правника, адже це майже так само почесно як і належати до однієї сім’ї з міністром або лікарем. Хоча Пічне містечко…

Перрі, роблячи Емілі подарунок, сам же його й зіпсував: він знову зробив їй пропозицію. Перрі Міллеру важко було усвідомити, що він не може отримати щось, чого він бажає. А він завжди бажав лише Емілі.

— Увесь світ тепер у мене під п’ятою, пихато сказав він. — І кожного наступного року ти переконуватимешся, що я підіймаюсь усе вище й вище. Чому ти все не можеш докумекати, що я потрібен тобі?

— А питання лише в кумеканні? — в’їдливо перепитала Емілі.

— Авжеж. А в чому ж іще?

— Послухай, Перрі, — рішучо мовила Емілі. — Ти мій старий добрий приятель. Я люблю тебе і завжди любитиму. Але я вже втомилася від цього безглуздя і маю намір поставити на цьому крапку. Якщо ти ще бодай раз заговориш зі мною про одруження, я більше ніколи у своєму житті з тобою не розмовлятиму. Якщо вже ти такий майстер у кумеканні, то покумекай, чого ти хочеш: моєї дружби чи мого ігнорування?

— Що ж, гаразд, — Перрі філософськи стенув плечима. Він уже в будь-якому разі дійшов висновку, що, залицяючись до Емілі Стар, не отримує нічого, крім болю та образ. Десять років — це вже занадто, щоб бути вірним залицяльником і щоразу отримувати відкоша. Зрештою, є ж і інші дівчата. Можливо, в цих стосунках він припустився помилки, будучи занадто вірним і наполегливим. Якби він залицявся помалу, обережно пристосовуючись, будучи то полум’яним, то холодним, подібно до Тедді Кента, то певно що досягнув би більшого успіху. Усі дівчата однакові. Але Перрі не сказав цього вголос. Пічне містечко дечому його навчило. Він мовив лише:

— Якщо лиш ти припиниш так дивитися на мене, то й я припиню так палко бажати тебе. У будь-якому разі я б не досяг усього цього, якби не кохав тебе. Я був би якимось наймитом а чи рибалкою десь побіля затоки. Тож, прошу твого вибачення. Я не забув, як ти вірила в мене, допомагала мені й захищала мене перед своєю тіткою Елізабет. Це було… було… — гарне обличчя Перрі раптово смикнулось, а голос трохи затремтів, — це було… чарівно… мріяти про тебе всі ці роки. Гадаю, настав час відмовитися від цього. Я ж розумію, що в цьому немає сенсу. Але не позбавляй мене ще й своєї дружби, Емілі.

— Ніколи, — палко сказала Емілі, виставляючи вперед руки. — Перрі, любий, ти добрий хлопець. Ти досягнув дивовижних висот, я пишаюся тобою.

А зараз сам погляд на фотокартку, яку він їй дав, остаточно розлютив її. Просто в Ільзи на очах вона розбурхалася, немов море під час шторму.

– Ільзо Барнлі, як ти взагалі насмілилася?!

— Не здіймай так свої брови, маючи справу зі мною, любий демоне, — парирувала Ільза. — Це на мене не діє. Я б не пережила ще одного погляду на цю фотокартку. Та ще й із Пічним містечком на тлі.

— Твій вплив на нього такий самий як і вплив Пічного містечка.