Скотоферма

— Годі тобі розпускати нюні, товаришу Боксере, — вигукнув Сніжок, із ран якого ще юшила кров. — На те воно й війна. А нема кращої людини, як мертва людина!

— Але ж я ні в кого не хотів забирати життя, навіть у людини, — повторив Боксер із очима, повними сліз.

— Товариші, а де наша Моллі? — раптом почувся чийсь стривожений голос.

Моллі й насправді немов крізь землю провалилась. За хвилину на фермі піднявся ґвалт: чи не заподіяли їй, бува, люди якоїсь шкоди, або, чого доброго, чи не забрали її з собою у полон? Та невдовзі Моллі таки знайшли: лошиця стояла у своїм стійлі, заховавши голову в сіно. Виявилося, що сюди вона втекла з бойовиська, як тільки зачула перший постріл. А щойно знайшли Моллі й висипали усім гуртом на подвір’я, як побачили, що зник конюх, опритомнівши у холодній грязюці від удару Боксера, як виявилося, зовсім не смертельного.

І тут на всіх найшло неймовірне збудження: кожен, перегукуючи інших, намагався розповісти про свій ратний подвиг. Так стихійно почалося свято, свято Дня перемоги. Вгору зметнувся зелений стяг, і повітря струснулося від співу «До бидла Англії», який повторювався доти, поки переважна більшість співців не захрипла. Загиблу овечку поховали з усіма урочистостями, посадивши на її могилі кущ глоду. Біля свіжої могили Сніжок виголосив коротку промову, закликавши всіх тварин наслідувати її приклад, коли цього вимагатиме рідна батьківщина.

Одностайно було ухвалено рішення заснувати високу бойову нагороду Герой Скотоферми Першого ступеня, і це високе звання того ж дня було присвоєне Сніжкові й Боксерові. Нагорода являла собою бронзову медаль (на щастя, у коморі знайшлося безліч подібних на ярмарковій конячій упряжі): спеціальний орденський статут дозволяв носити нагороду лише у великі свята і в неділю. Крім Героя Скотоферми Першого ступеня засновано було також Героя Скотоферми Другого ступеня, першим кавалером якого (посмертно!) стала загибла в бою овечка.

Тварини не відразу дійшли одностайної думки, як назвати минулу битву. Врешті більшістю голосів зійшлися на тому, щоб назвати її Битвою під Корівнею, бо саме ж за нею було влаштовано засаду, котра й визначила результат бою. Із багна підняли рушницю пана Джоунса, до якої на фермі був чималий запас набоїв. Рушницю вирішено було поставити біля флагштока замість гармати, щоб двічі на рік стріляти із неї в повітря, — раз дванадцятого жовтня на честь Битви під Корівнею, вдруге на день літнього сонцестояння, щоб відзначити ювілей Великого бунту.

Із приходом зими клопотів з Моллі не стало менше. Щоранку вона все пізніше й пізніше з’являлася на роботу, а з’явившись, одразу заходжувалася пояснювати, що просто проспала, й тут же скаржилася на всілякі несподівані болі і тут і там, що як не дивно, аж ніяк не позначалося на її чудовім апетиті. Під тим чи іншим приводом вона серед дня відпрошувалася з роботи, щоб побігти до ставка, де могла годинами стояти, як дурненька, спозираючи своє відображення у воді. Та по фермі пройшла чутка, що справа тут куди серйозніша. Тож одного дня, коли Моллі безтурботно басувала по двору, пишаючись із свого довгого хвоста й недбало смикаючи сіно, як її поманила до себе Конюшина.

— Ти, звичайно, пробач, товаришу Моллі, — мовила вона. — Пробач, але у нас із тобою буде дуже серйозна розмова. Річ у тім, доню моя, що вранці я краєчком ока бачила, як ти зазирала через живопліт до Лисячого гаю. А по той бік стояв один із наймитів пана Пілкінгтона. У мене, слава богу, гострий зір, тож хоча і здалеку, але я таки бачила, так-так, на власні очі бачила, як він гладив тебе по мордочці. Поясни мені, доню, що діється?

— Нікого він не гладив! Він був не такий! І взагалі, то була не я! Все це неправда! — закричала Моллі і, зніяковіло підскочивши, ні сіло ні впало, заходилася довбати землю копитом.

— Моллі, ану глянь мені в очі, — підвищила голос Конюшина. Заприсягнися честю, що цей тип не торкався тебе?

— Це неправда! — повторила Моллі, не наважуючись чомусь підвести голову, а за мить круто повернулася й поскакала на вигін.

Як усяка пристойна мати, Конюшина, звичайно, на цьому не заспокоїлася, й ані слова не кажучи нікому, подалася до стайні й ретельно перегребла солому, на якій спала Моллі. І — ой ґвалт! Під нею вона побачила отакеленну грудку цукру й цілу в’язку різнокольорових стрічок.

А за три дні Моллі зникла. Кілька тижнів ніхто на фермі не знав ні де вона, ні що з нею, і лише потім голуби повідомили, що бачили її за горбом, у Віллінгдоні. Вона стояла поблизу шинку між голобель невеличкої бідарки, пофарбованої у червоне і чорне. Гладкий червонопикий чолов’яга в картатих бриджах і гетрах, певно, сам шинкар, гладив їй храп і частував цукром. На Моллі була новенька попонка, в чілці — ясно — червона стрічка. Як запевняли голуби, вигляд у неї був цілком удоволений і просто щасливий. Відтоді ніхто на Скотофермі навіть не згадував про Моллі.

З початком січня вдарили люті морози. Земля немов скам’яніла, й усі роботи на фермі довелося припинити. Тепер тварини бачилися лише на зборах у великій клуні, де обговорювалися різні питання виробничого плану на наступний сезон, розробленого свинотою. На той час усі вже звикли, що саме свині, найрозумніші із тутешніх жителів, визначали генеральну лінію економічної політики, хоча всі їхні пропозиції проходили лише після схвалення більшістю голосів на Асамблеї. Така система могла б чудово працювати, коли б тільки не постійні суперечки між Наполеоном та Сніжком. Кнури сперечалися буквально з кожного приводу, мислимого й немислимого. Так, варто було одному запропонувати відвести більшість площі під ячмінь, як другий тут же заявляв, що сіяти треба переважно овес; коли один говорив, що те або інше поле найкраще годиться для капусти, як другий доводив, що нічого, крім буряків, на ньому не виросте. Кожен мав своїх прибічників, й між ними розгорялися шалені дебати. Та якщо на асамблеях Сніжок здебільшого брав гору завдяки своїм блискучим промовам, Наполеон був неперевершеним майстром закулісної гри. Найбільшої популярності домігся він у овець. Останнім часом вівці зненацька заходилися одностайно бекати «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько!», чим нерідко переривали нормальний хід асамблей. Було помічено, що особливо часто ці вигуки лунали в найпатетичніші моменти виступів Сніжка. Ретельно вивчити стару підшивку часопису «Фермер та скотар», знайдену у маєтку пана Джоунса, Сніжок по саме тім’я сповнився всіляких сміливих ідей щодо модернізації й перебудови всього господарства ферми. Він із ученим виглядом промовляв про дренаж, силосування, компост; ним же було розроблено й складний проект, згідно з яким тварини повинні були доставляти свій гній просто на поля, кожного дня до іншого місця, що дозволило б вивільнити гужовий транспорт. Наполеон не сушив собі голову проектами, спокійно заявивши, що Сніжок займається мавпячою працею; було видно, що він чекає свого часу. Та всі ці суперечки й протиріччя здалися дурничками, коли постало питання про будівництво вітряка.

На довгому вигоні поблизу будівель ферми був невеликий пагорб — найвища місцина на всім хуторі. Ознайомившись з ґрунтом, Сніжок заявив, що саме тут слід поставити вітряк, який крутитиме динамо-машину й даватиме фермі струм. Можна буде освітити стійла й опалювати їх узимку, працюватиме циркулярна пилка, січкарня, а, можливо, навіть бурякорізка й електрична доїльна машина. Тварини зроду ще не чули й не бачили нічого подібного (бо на цій занедбаній фермі споконвіку були лише найпримітивніші механізми), і всі, роззявивши роти, слухали Сніжка, котрий розгортав перед ними грандіозні проекти загальної механізації, коли усю роботу за тварин виконуватимуть машини, тоді як самі вони мирно пастимуться на вигоні або вправлятимуться в читанні мудрих книг та бесідах про сенс тваринячого життя.

Не минуло й місяця, як Сніжкові проекти було розроблено в усіх деталях. Ідеї було запозичено головним чином з трьох книжок, що належали колись панові Джоунсові, а саме «Тисяча практичних порад домовласникові», «Муляр — самоук» та «Електротехніка для початківців». Свої задуми Сніжок утілював у життя під дахом приміщення, що колись правило за інкубатор та мало гладеньку й рівну дерев’яну підлогу, цілком придатну для креслення. Із цієї майстерні він, бувало, не вилазив цілими годинами. Час од часу зазираючи до тієї книжки, придавленої камінцем на потрібній сторінці, озброєний шматочком крейди, затиснутим між ратицями, Сніжок метався туди й сюди, виводив лінію за лінією і збуджено хрюкав собі у рийку. Поступово майже вся підлога вкрилася химерними малюнками колінчастих валів та всіляких трибків, самий вигляд яких мимоволі вражав уяву тварин, бодай і неспроможних збагнути до кінця, що тут до чого. Поглянути на творчість Сніжка принаймні раз на день заходили всі мешканці ферми, навіть кури й гуси, з острахом переступаючи через крейдяні лінії, і лише Наполеон ні разу не навідався до інкубатора. Він із самого початку активно виступав проти будівництва вітряка. Та одного дня зовсім несподівано з’явився й він, щоб і собі ознайомитися з проектом. Важко ступаючи, він обійшов усе приміщення, пильно вдивляючись у кожну деталь креслення, часом навіть принюхуючись до окремих складних вузлів, потім відійшов і скоса поглянув на проект у цілому, а далі зненацька підняв праву задню ногу, помочився й вийшов геть, так і не сказавши жодного слова.

Питання про будівництво вітряка викликало на фермі бурхливі дебати. Сніжок не заперечував, що попереду тут будуть неабиякі труднощі. Спочатку треба було добути й наносити вдосталь каміння для стін, далі належало зробити крила, дістати вдосталь кабелів і саму динамо-машину. (Як саме їх дістати, Сніжок не казав, запевняючи однак, що за рік усе можна буде провернути). А там, заявляв він, вітряк візьме на себе стільки роботи, що тваринам досить буде працювати лише по три дні на тиждень. Що ж до Наполеона, то той невтомно повторював: «Головна наша задача, товариші, у теперішній момент — це розв’язання продовольчої програми. Змарнувати цілий рік па будівництво вітряка — значить одубіти з голоду». Тварини розмежувалися на дві фракції, що виступали під гаслами «Голосуймо за Сніжка й триденний робочий тиждень!» та «Голосуймо за Наполеона і повні ясла!» Один лише віслюк Бенджамін не примкнув до жодної з фракцій, бо однаково не йняв віри ні в достаток харчів унаслідок виконання й перевиконання продовольчої програми, ні в триденний робочий тиждень унаслідок побудови вітряка. З вітряком чи без вітряка, бувало, казав він, а як ми жили, так і далі житимемо: гірше нікуди.

Крім гострих суперечок навколо будівництва вітряка, треба було ще й займатися питанням про оборону ферми. Усі чудово усвідомлювали, що люди не заспокояться на своїй поразці у Битві під Корівнею і рано чи пізно зроблять нову й рішучу спробу захопити ферму та відновити владу пана Джоунса. Ще одним стимулом для нової агресії став і той широкий розголос, що його здобув по всій окрузі крах першого походу, викликавши на деяких сусідніх фермах неабиякі заворушення. І тут між Сніжком та Наполеоном знову виникла суперечка. Так, Наполеон вважав, що треба негайно добувати вогнепальну зброю й навчатися володіти нею. Сніжок же, навпаки, твердив, що необхідно якнайчастіше засилати до сусідів якнайбільше голубів і розпалювати там священне полум’я загального повстання всіх тварин. «Якщо ми не навчимося оборонятися, то зазнаємо неминучої поразки», — говорив один; «Якщо спалахне загальне твариняче повстання, нам не доведеться клопотатися про оборону», — казав другий. Тварини слухали то Наполеона, то Сніжка і ніяк не могли второпати, хто з них правий, що однак не заважало громаді щоразу підтримувати тільки одного, — того, хто промовляв з трибуни у даний момент.