Скотоферма

Тільки їж, кому не лінь.

Небо буде голубішим,

І очиститься вода,

Запашним повітря стане,

І забуде нас біда.

Тож заради дня свободи,

Навіть як не доживем,

Всі, від цапа і до курки,

Працювати ми будем!

Бидло Англії й окраїн

І худоба всіх країн,

Слухай, як у нас засяє

Новий світ для всіх тварин!

Ця пісня викликала у всіх присутніх надзвичайне збудження, і не встиг ще Мер доспівати її до кінця, як вони підхопили її, кожне по-своєму. Навіть найтемніші із них уловили мотив та ключові слова, що ж до кмітливіших, як-от свинота чи собачня, то ті вже за кілька хвилин знали весь текст напам’ять, а чи то з другої, чи то з третьої спроби все збіговисько затягло «До бидла Англії» хором, в цілковитий унісон. Корови — мукали її, собаки — вили й скиглили, вівці — бекали й мекали, коні — іржали, качки — крякали. Співали вони із таким одностайним захватом, що незчулися, як устигли проспівати від початку до кінця п’ять разів підряд і, певно, могли б і далі співати, аж до світсонця, коли б їх не перебили.

Як на біду, їхній гамір розбудив пана Джоунса, який зненацька скочив з ліжка, упевнений, що до курників пробралася лисиця, і, не довго думаючи, схопив рушницю, яка завжди стояла напоготові в кутку спальні, й висунувся у вікно. Темряву ночі зненацька роздер гримучий і сліпучий спалах, і в стіну хліва врізався заряд шроту, вмить перервавши скотинячі збори. Всі одразу порозбігалися хто куди. Птаство пурхнуло на свої сідала, а чотириногі розляглися на соломі, одностайно вдаючи, ніби давно й мирно сплять.

Не минуло й трьох діб, як старий Мер уві сні мирно спочив. Поховали його неподалік од фруктового саду.

Сталося це на початку березня. Наступні три місяці конспіративна діяльність на фермі не вщухала ні на мить. Мисляча частина чотириногих мешканців ферми під враженням Мерової промови зовсім по-новому глянула і на світ, і на своє власне життя-буття. Звичайно, ніхто з них до ладу не знав, коли саме збудуться пророцтва старого Мера, ніхто навіть не сподівався дожити до тих часів, але кожен чітко усвідомлював свій тваринячий обов’язок — день і ніч готуватися до повстання! Роботу по просвіті й організації інших, природно, взяла на себе свинота, інтелектуальної переваги якої над рештою чотириногих не заперечував ніхто. Саме з її рядів вийшли два видатні агітатори й організатори тваринячих мас — товариш Сніжок та товариш Наполеон, що їх пан Джоунс вигодовував на продаж. Наполеон був кремезний, лютий з виду, чорний, як ніч, кнур беркширської породи, єдиний беркшир на весь свинарник, вельми норовистий на вдачу, хоча і гранично скупий на слова. Незрівнянно жвавіший і дотепніший за нього Сніжок мав, навпаки, репутацію неабиякого балакуна й вигадника, але йому фатально бракувало тієї ґрунтовності в усіх питаннях, яка завжди відрізняла Наполеона. Решта кабанців на фермі були на той час холостими: їх відгодовували на заріз. З цих особливо вирізнявся такий собі маленький гладунчик-моргунчик на прізвисько Крикунець, — жвавий кабанчик з округлими щічками й вельми верескливим голоском. Це був природжений — і, до того, блискучий — оратор: обстоюючи свою точку зору, він мав звичку сіпатися зненацька туди-сюди, швидко-швидко кліпаючи очицями й крутячи у такт хвостиком, що паралізовувало увагу аудиторії і взагалі виглядало надзвичайно переконливо. Казали, ніби йому нічого не варто видати біле за чорне, а чорне за біле, коли б тільки була відповідна вказівка.

Ці троє розробили Мерів заповіт у струнку й послідовну ідейно-філософську систему, якій дали назву с к о т и н і з м. Кілька ночей на тиждень, як тільки пан Джоунс укладався спати, на таємних збіговиськах у великому хліві вони розтлумачували всім іншим основні принципи скотинізму. Спочатку наші ідеологи зустрілися з загальною тупістю й байдужістю. Дехто базікав про обов’язок зберігати довічну вірність панові Джоунсу, якого вони йменували не інакше, як «наш господар», інші по-ідіотськи стояли на тому, що, мовляв, «пан Джоунс — наш годувальник, як його не стане, ми всі повиздихаємо з голоду». Ще інші задавали підступні провокаційні запитання, як-от: «А хіба мені не байдуже, що станеться після моєї смерті?» Або «Якщо Великий бунт історично неминучий, то яка в біса різниця, будемо ми на нього працювати чи ні?», — і трьом ідеологам часом доводилося добряче упрівати, аби довести, як несумісні обивательські висловлювання цих маловірів із самим духом скотинізму. Далебі, найдурніше запитання задала якось біла лошиця Моллі, із самого початку запитавши у Сніжка: «А чи буде цукор після Великого бунту?»

— Ні, товаришу Моллі, — переконано відповів їй Сніжок. — Чого не буде, того не буде. Ми не зможемо виробляти цукор на нашій фермі, цього не дозволить наша технічна база. Але ж без цукру можна легко обійтися. Кожна коняка матиме вдосталь і сіна й вівса.