Скотоферма

Цілу весну й літо працювали по десять годин щодня і шість днів на тиждень, а у серпні Наполеон оголосив, що треба виходити на поле й у неділю після обіду, щоправда, не примусово, а на строго добровільних засадах. Хто ухилявся, кормовий раціон у того автоматично урізався навпіл. І все ж свиноті довелося змиритися з тим, що деякі виробничі завдання залишалися невиконаними. Урожай у порівнянні з торішнім зібрали менший, а дві ділянки, що їх на початку літа планувалося віддати під коренеплоди, залишилися незасіяними, оскільки оранку не спромоглися завершити вчасно. Неважко було здогадатися, що наступна зима буде не з легких.

Несподівані труднощі виникли й на будівництві вітряка. У старім кар’єрі на фермі було вдосталь вапняку, в одному із сараїв виявили купу піску й цементу, так що будівельних матеріалів нібито й не бракувало. Та одразу ж зіткнулися з неабиякими труднощами, коли виникла потреба дробити каміння на шматки потрібного розміру. Колись люди користалися в таких випадках кирками та ломами, але знаряддя ці не годилися для тварин бодай уже тому, що для користування ними треба було, як мінімум, стояти на двох ногах. Тож знадобилися цілі тижні напружених пошуків, поки, нарешті, когось осяйнуло: а чому б не використати силу гравітації? На дні кар’єру лежало безліч величезних брил, надто великих, щоб використати їх у первісному вигляді. Їх обв’язували вірьовками, а потім усі разом — корови, коні, вівці — всі, у кого ставало сили, витягали їх нагору, на край кар’єру, звідки зіштовхували донизу, де валуни розбивалися вдрузки. Після цього проблема транспортування каміння значною мірою полегшувалася. Коні возили їх возами, вівці волокли по землі, кожна по каменю, навіть Муріелла з Бенджаміном, упрягшись у стару дитячу коляску, вкладали й свою лепту в загальну справу. Так до кінця літа було накопичено вдосталь будівельного матеріалу, після чого під наглядом свиней почалося й саме будівництво.

Посувалося воно вельми важко й повільно. Часом потрібно було цілий день виснажливих зусиль, щоб витягти на край кар’єру бодай один великий валун, який, до того ж, залишався цілим-цілісіньким, коли його скидали донизу. І навряд чи вдалося б їм досягти чогось путнього, коли б не Боксер, у якого одного, здавалося, було стільки сили, як у всіх інших разом узятих тварин на фермі. Коли валун починав котитися вниз по схилу, тягнучи за собою пойнятих панікою тварин, Боксер упирався всіма чотирма ногами в ґрунт, вірьовка натягувалася, як струна, і валун таки зупинявся. Самий лише вигляд Боксера, коли він із лискучими від поту боками, важко дихаючи, тяг крок за кроком угору по схилу багатопудовий тягар, немов упиваючись в землю передками підкованих копит, сповнював решту тварин щирого захвату. Конюшина часом попереджала його, щоб, бува, не підірвався, та Боксер і слухати її не хотів. «Наполеон завжди правий» та «Я працюватиму ще краще» — ось були відповіді на всі питання й в усіх ситуаціях. Він навіть домовився з півнем, щоб той будив його вже не на тридцять, а на сорок п’ять хвилин раніше за всіх, а у вільні години, яких нині було вже не так і багато, самотужки відправлявся до кар’єру, збирав уламки брил і сам тяг їх до вітряка.

Незважаючи на виснажливу працю, життя тварин того літа було цілком стерпним, і якщо їжі в них не стало більше, ніж за часів Джоунса, то менше її теж не стало. До того ж за самий той факт, що вони тепер добували харчі тільки для себе, а не для зажерливих марнотратників — людей, можна було стерпіти будь-які тимчасові нестатки. До того ж нерідко прийоми, до яких удавалися в своїй трудовій діяльності тварини, були значно раціональніші, що забезпечувало й вищу продуктивність праці. Взяти бодай прополку: люди могли б тільки мріяти провести її з такою ретельністю, як це вдавалося тваринам. А що у тварин нині не було потреби красти, відпала потреба у спорудженні всіляких загорож поміж вигоном та орним полем, а також у їхньому постійному лагодженні та ремонті. І все ж під кінець літа стали даватися взнаки усілякі несподівані нестачі. Так, гостро забракло гасу, цвяхів, вірьовок, собачих нашийників та підків для коней, і годі було й сподіватися виготовити все це на фермі власними зусиллями. Можна було передбачити, що найближчим часом забракне й насіння та штучних добрив, не кажучи вже про господарський реманент, і, тим більше; про устаткування для вітряків. Ніхто до ладу навіть не уявляв собі, як і звідки все це добути.

І от одного недільного ранку, коли всі тварини зібралися на обговорення планів на наступний тиждень, Наполеон оголосив, що відтепер він проводитиме нову економічну політику. Відтепер Скотоферма вестиме торгівлю з сусідніми господарствами, звичайно, не заради зиску, а лише для того, щоб дістати життєво необхідні матеріали. «Питання вітряка на даному етапі для нас важливіше за всі інші питання, бо це — найважливіше наше питання». Саме тому він постановив продати скирту сіна й частину вже зібраного врожаю пшениці, а пізніше, якщо не вистачить виручених грошей, доведеться пустити в обіг курячі яйця, на які у Віллінгдоні постійний попит.

— Наші кури, — пожартував Наполеон, — повинні з радістю піти на цю жертву, оскільки це їхній персональний внесок у будівництво вітряка.

І знову якийсь невиразний сумнів хвилею покотився по гурту тварин. Ніколи не мати ніяких справ із людьми, ніколи не торкатися грошей чи займатися торгівлею хіба не такі вікопомні рішення було ухвалено на тому першому історичному мітингу, що відбувся одразу після вигнання Джоунса?! Всі тварини ще пам’ятали, як приймалися ці історичні рішення, чи принаймні вірили, ніби пам’ятають. Четверо підсвинків, які свого часу протестували проти скасування Наполеоном асамблей, боязко спробували були знову подати голос, але загрозливе гарчання собак одразу ж примусили їх прикусити язики. Потім, як і звичайно, вівці взялися за своє «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько» і почуття ніяковості як рукою зняло. Нарешті Наполеон підняв ратицю, закликаючи всіх до мовчанки, і сказав, що він уже зробив усі необхідні розпорядження. Ніхто із тварин не матиме потреби вступати в безпосередній контакт з людьми, бо небажаність таких контактів очевидна. Він бере всю відповідальність, за них на свої власні плечі. Пан Хитрик, юрист із Віллінгдона, погодився взяти на себе посередництво між Скотофермою й рештою світу: щопонеділка уранці він відвідуватиме ферму для одержання відповідних інструкцій. Наполеон закінчив свою промову звичним гаслом «Хай живе Скотоферма!» і, виконавши гімн «До бидла Англії», всі розійшлися.

Трохи згодом Крикунець обійшов усю ферму, заспокоюючи збентежені уми. Він переконав тварин, що рішення не вдаватися до торгівлі й не мати справу з грошима насправді ніколи не ухвалювалося — ба навіть не ставилося на голосування. Все це суцільна фікція, певно, породжена брехнями, поширюваними Сніжком. Оскільки дехто із тварин і досі не позбувся сумнівів, то Крикунець прямо запитав: «А ви певні, товариші, що все це не приснилося вам серед ночі? Де зафіксовано такі рішення, га? Ну, скажіть, де їх записано?» А що й насправді жодна тварина не бачила цих рішень на письмі, то всі погодилися на тому, що то просто якесь непорозуміння.

Згідно попередньої домовленості щотижня, в понеділок, пан Хитрик навідувався на Скотоферму. Це був невеличкий на зріст хитрун із великими бакенбардами, фаховий адвокат, котрий ніколи не міг поскаржитися на надмір клієнтів, зате перший спостиг, що рано чи пізно керівництву Скотоферми конче знадобиться посередник і що тут можна буде заробити непогані комісійні. Коли він з’являвся, тварини дивилися на нього з певним страхом і, як тільки могли, намагалися його уникати. Однак сам вигляд Наполеона, який, стоячи на чотирьох, віддавав розпорядження: двоногому панові Хитрику, сповнював їх почуттям законної гордості і частково примиряв з новим станом речей. Їхні стосунки із родом людським дещо змінилися в порівнянні з початковими. Люди не перестали ненавидіти Скотоферму, дізнавшись, що вона ступила на шлях соціального прогресу, — навпаки, вони зненавиділи її ще більше. Кожна людська істота плекала непохитну віру в те, що рано чи пізно Скотоферма збанкрутує і що в будь-якому разі, із будівництва вітряка вийде пшик. Здибуючись по всіляких шинках, вони навперебій сунули один одному під ніс усілякі схеми й діаграми і доводили з піною на губах, що вітряк неодмінно завалиться, а якщо навіть і встоїть, то працювати не буде. І все ж, мимоволі в них починала зростати певна пошана до тієї компетентності, з якою тварини дають собі раду. Однією із найпомітніших ознак нового ставлення до ферми було те, що вони почали називати її «Скотоферма», а не так, як вона називалася до Великого бунту. Вони перестали підтримувати домагання Джоунса, який і сам втратив надію на повернення до ферми й поселився десь у іншому кінці округи. І хоча всі контакти Скотоферми із зовнішнім світом відбувалися через Хитрика, пішли уперті чутки, що Наполеон от-от вступить у прямі ділові стосунки чи то з паном Пілкінгтоном із Лисячого гаю, чи то з паном Фридериком із Вовчого поля — або з тим, або з тим, та ні в якому разі (що відзначалося спеціально!) не з обома одночасно.

Десь саме в цей час свинота переселилася до маєтку на постійне проживання. І знову решті тварин здалося, що колись давно ухвалювалося рішення про неприпустимість таких акцій, і Крикунцеві знову доводилося переконувати їх, що все це не так. Абсолютно необхідно, сказав він, щоб свинота, цей ходячий мозок їхньої ферми, мала де спокійно працювати. Крім того, жити в маєтку більше пасує гідності вождя (з недавна він вживав ім’я «Наполеон» лише у супроводі цього титулу), аніж скніти у стійлі. Проте деякі тварини були збентежені чутками, що свинота не лише відпочиває у вітальні та їсть на кухні, але й спить у панських ліжках. Боксер відкинув усі сумніви своїм звичайним «Наполеон завжди правий», та Конюшина, якій здалося, що вона пам’ятає заповідь, скеровану проти ліжок, пішла до клуні й сама спробувала розібрати, що там написано. Переконавшись, що, як це крути, а окремі літери в неї так і не складаються в слова, вона гукнула козу Муріеллу.

— Муріелло, — мовила вона, — прочитай-но мені Четверту Заповідь.

Муріелла по складах прочитала заповідь.

— Тут сказано: «Хай жодна тварина не спить у ліжку із простирадлами», — врешті проказала вона.

Як не дивно, але Конюшина щось не пригадувала, щоб у Четвертій Заповіді згадувалися простирадла, та якщо це написано на стіні, то, певно, так воно й було. Усі її сумніви остаточно розвіяв Крикунець, який саме в цей час випадково проходив повз клуню у супроводі кількох собак.

— Ви, звичайно, чули, товариші, — мовив він, — що тепер ми, свині, спимо в маєтку у ліжках? А, власне, чом би й ні? Ви ж не станете твердити, буцімто існує якесь застереження проти л і ж о к? Бо ліжко — це, власне кажучи, лише місце для спання. З певного погляду купа соломи у стійлі це також ліжко. Заповідь ця виступає проти простирадл як творіння рук людських. Саме тому ми й познімали з ліжок у маєтку усі простирадла і спимо поміж двох ковдр. Так, це дає нам певний комфорт, товариші, але не більший, ніж нам потрібно, зважаючи на той обсяг розумової праці, що лягає на наші плечі останніми часами. Адже ви не збираєтесь позбавляти нас заслуженого відпочинку, га, товариші? Ви ж не примусите нас виконувати наші відповідальні обов’язки у стані перевтоми? Чи, може, дехто з вас хотів би, щоб повернувся пан Джоунс?

Тварини хором посвідчили, що таких серед них немає, і відтоді питання про ліжка більше не порушувалося. І коли через кілька днів вийшла постанова, що відтепер свині вставатимуть на годину пізніше за інших тварин, ніхто не зронив ані слова огуди.

Під осінь худоба валилася з ніг від утоми, але жодна твариняча душа не нарікала на життя — всі були щасливі. Вони винесли на своїх плечах нелегкий рік, і після продажу частини врожаю запасів на зиму могло не вистачити, але вигляд вітряка, що немов зростав у всіх на очах, з лихвою винагороджував їх за всі злигодні. Ще до жнив будівництво було доведено майже до половини, а з кінця серпня встановилася ясна суха погода, і тварини заходилися працювати, як ніколи, вирішивши не шкодувати жодних зусиль, від зорі до зорі, аби лиш підняти стіни будови ще на якийсь фут. Та навіть під час жнив Боксер виходив на будівництво серед ночі, щоб попрацювати годину-другу при світлі місяця. У хвилини відпочинку тварини любили прогулюватися навколо вітряка, захоплено споглядаючи міць прямовисних стін і часом навіть не вірячи, що самі спромоглися на таке диво. Тільки старий Бенджамін відмовлявся впадати у захват від вітряка, обмежуючись, як звичайно, своїм лаконічним зауваженням, що нікому ще не вдалося пережити осла.

Настав листопад зі своїми навальними південно-західними вітрами. Будівництво довелося припинити: зливи заважали належним чином замішувати бетон. Якось серед ночі налетіла така буря, що всі будівлі на фермі немов підскакували на своїх підмурках, а з даху великої клуні злетіло кілька черепиць. Прокинувшись, кури схвильовано закудкудакали від страху: їм приснилося, що десь поруч стріляють із гармат. А вранці тварини виявили, що флагшток поламаний, а ялинку в садку вирвало з коренем, як звичайнісіньку редьку. Та не встигли вони доладу прокоментувати ці нещастя, як зойк відчаю вирвався з їхніх горлянок. Страхітливе видовище відкрилося їхнім очам: вітряк лежав у руїнах.

В єдиному пориві всі кинулися туди. Наполеон, який рідко тішив себе прогулянками, мчав попереду всіх. Так, вітрякові була амба, плоду їхніх неймовірних зусиль більше не існувало: будівля розвалилася аж до фундаменту, весь пагорб було всіяно битим камінням, тим самим, що його з такими труднощами вони добували й тягли сюди. Не в силах промовити ні слова, стояли вони, понуро дивлячись на те, що залишилось від їхньої самовідданої праці. Наполеон мовчки походжав туди-сюди, час од часу принюхаючись до землі. Його затверділий хвіст нервово сіпався, що завжди свідчило про одне: Вождь напружено думає. Зненацька він зупинився, немов його осяйнула якась думка.

— Товариші, — тихо промовив він, — ви хоч здогадуєтесь, чия це робота? Чи здогадуєтесь ви, як звуть того нашого спільного лютого ворога, який прийшов сюди серед ночі, коли всі спали, і перекинув наш вітряк? Це ніхто інший, як С н і ж о к!— зненацька гарикнув він громовим голосом. — Це все Сніжкова робота! Сповнений безсилої люті, він вирішив зірвати наші плани й відплатити нам за своє ганебне вигнання. Цей зрадник підкрався сюди під покровом ночі і знищив роботу цілого року. Товариші, тут, ось на цьому місці, я оголошую Сніжкові смертний вирок. Героя Скотоферми Другого ступеня і піввідра яблук тому, хто приведе його живим!