Скотоферма

— Все це було підстроєно! — вигукнув Крикунець. — То була не рана, а легенька подряпина. Я міг би показати вам, що він сам про це писав, коли б ви вміли читати. Змова полягала в тому, що в критичний момент Сніжок подає сигнал до відступу, і бойовище залишається за противником. І це йому майже вдалося, — більш того, товариші, скажу, це йому б цілком удалося, коли б не наш героїчний Вождь, товариш Наполеон! Невже ви не пригадуєте, як у ту саму мить, коли Джоунс та його спільники увірвалися на подвір’я, Сніжок зненацька задер хвоста і дав драла, тягнучи за собою всіх інших? І невже ви змогли забути, як саме в цю мить, коли паніка захопила всіх і все, здавалося, було втрачено, — товариш Наполеон вирвався вперед і, вигукнувши на весь голос «Смерть людству», прокусив Джоунсові литку на лівій нозі? Звичайно, ви не могли забути такого, товариші! — докинув Крикунець, крутячи туди й сюди своїм довгим хвостиком.

Після того як Крикунець так яскраво змалював цю сцену, багатьом тваринам почало здаватися, що вони і справді пригадують її. В усякому разі вони пригадували, що в критичний момент битви Сніжок і справді дав дьору. Але Боксеру все ще здавалося, ніби щось тут не зовсім так.

— Я ні за що не повірю, що Сніжок міг бути зрадником з самого початку, — нарешті промовив він. — Незалежно від того, як він повівся потім. Але я певен, що під час Битви під Корівнею це був надійний товариш.

— Наш вождь, товариш Наполеон, — вельми повільно й твердо вимовляючи слова, заявив Крикунець, — категорично стверджує, категорично, товариші, — що Сніжок був таємним агентом Джоунса з самого початку, — так, саме так, і ще задовго до того, як було задумано Великий Бунт.

— Ну, тоді це інша річ! — відказав Боксер. — Якщо так каже товариш Наполеон, то так воно певно і є.

— От саме це я хотів почути! — знову вигукнув Крикунець, зупиняючи на Боксерові похмурий погляд своїх чорних неспокійних очиць. Вже зібравшись було піти, він зненацька зупинився й виразно промовив: — Я закликаю всіх мешканців ферми тримати очі й вуха широко розкритими. Є підстави гадати, що навіть у цю мить серед нас орудують агенти Сніжка!

Через чотири дні по обіді Наполеон звелів скотофермівцям зібратися на подвір’ї. Коли всі зійшлися, із дверей маєтку вигулькнув і сам Наполеон з обома медалями на грудях (нещодавно за його наказом Наполеонові було присвоєно звання Героя Скотоферми Першого ступеня та Героя Скотоферми Другого ступеня); його супроводжували всі дев’ятеро величезних псів, які нишпорили навкруг очима й гарчали так грізно, що мурашки забігали по спинах тварин. Всі мовчки застигли на своїх місцях й зіщулилися, немов передчували, що зараз станеться щось страшне.

Наполеон зупинився, обвів усіх довгим суворим поглядом і раптом тонким голосом пронизливо вереснув. Собаки негайно рвонулися вперед, схопили за вуха чотирьох кабанчиків, які одразу залементували від жаху, й потягли їх до ніг Наполеона. Вуха кабанчиків кровоточили, і, скуштувавши крові, пси немов показилися; тварини не відразу повірили своїм очам, коли троє з них зненацька кинулися і на Боксера. Той почекав, поки вони наблизяться. а, коли перший пес підскочив, щоб ухопити його за горлянку, спокійно підняв своє велике копито й прибив нападника до землі. Пес заволав не своїм голосом на поміч; решта двоє вирішили вчасно драпанути, підібравши хвости. Не знаючи, що йому робити далі, Боксер запитально глянув на Наполеона, чекаючи його вказівки: придушити пса насмерть чи помилувати й відпустити. Наполеон раптом весь змінився на писку і різко наказав Боксерові відпустити пса, після чого кінь підняв копито. Скрушно виючи, побитий псюга відповз убік.

Запала могильна тиша. Четверо кабанчиків дрібно тремтіли, чекаючи, що буде далі; кожна рисочка їхніх писків виказувала свою провину. Наполеон коротко закликав їх зізнатися у скоєних злочинах. Це були ті четверо, які протестували, коли Наполеон скасував недільні асамблеї. Без зайвих зволікань всі четверо призналися, що, починаючи зо дня вигнання Сніжка, вони підтримували з ним потайний зв’язок, що саме вони допомогли йому зруйнувати вітряк й увійшли з ним у змову з метою віддати Скотоферму пану Фридерикові. Вони додали, що Сніжок по секрету признавався їм: упродовж багатьох років він був потайним агентом пана Джоунса. Коли вони скінчили сповідуватися у своїх гріхах, собаки перегризли їм горлянки, і Наполеон страшним голосом запитав, чи не хоче ще хто-небудь признатися в заподіяних злочинах.

Троє квочок, організаторок яєчного заколоту, вийшли наперед і зізналися, що їм уві сні з’явився Сніжок і закликав бойкотувати накази товариша Наполеона. Їх було так само позбавлено життя. Далі видибав гусак і признався, що торік під час жнив він утаїв шість колосків, які потайки здзьобав уночі. Потім одна із овечок призналася, що мочилася в ставок з питною водою, — звичайно, спонукана до цього Сніжком, а дві інші овечки пригадали, що довели до смерті старого барана — одного з найпалкіших прихильників Наполеона, примушуючи його бігати навколо багаття, хоча знали, що він — хронічний астматик. Цих ворогів тварин так само скарали на місці. Процес признань та страт тривав доти, аж поки біля ніг Наполеона не виросла ціла гора трупів, а в повітрі не згустився важкий запах крові, забутий, відколи було вигнано Джоунса.

Коли все скінчилося, решта тварин, опріч свиноти та собачні, гуртом подалися геть. Всі були приголомшені й відчували себе препаскудно. Вони ніяк не могли зрозуміти, що їх потрясло більше — чи то зрада тих, хто вступив у потайні стосунки із Сніжком, чи то люта розправа, свідками якої вони щойно були. Звичайно, і за старих часів траплялися досить жорстокі кровопролиття, але зараз вони сприйняли всі ці екзекуції значно тяжче, оскільки вони відбувалися в їхній власній громаді. Відколи залишив ферму пан Джоунс і аж до сьогоднішнього дня жодна тварина не важила на життя собі подібних. Навіть пацюків — і тих ніхто не вбивав. Всі побрели на пагорб, де бовванів зруйнований вітряк, лягли в єдиному пориві, немовби хотіли зогрітися, і збилися до гурту — Конюшина, Муріелла, Бенджамін, корови, вівці, цілий виводок гусей, кури — всі разом, крім, хіба що, кішки, котра зникла відразу ж, як тільки Наполеон наказав усім зібратися. Якийсь час скотофермівці немов води у рот набрали. Не лягав тільки Боксер. Він схвильовано походжав туди й сюди, вимахуючи довгим чорним хвостом і час од часу потихенько іржучи собі під ніс. Нарешті він сказав:

— І все-таки я нічого не розумію. Я ніяк не можу повірити, що на нашій фермі могло статися щось подібне. Схоже, що ми припустилися якоїсь тяжкої помилки. І, по-моєму, є лиш один вихід, — це працювати ще краще. Від завтра я вставатиму вранці ще на годину раніше.

З цими словами він повернувся й клусом поскакав до кар’єру. Діставшись до місця, він назбирав дві чималі купи каміння, поклавши собі ще засвітсонця дотарганити їх до стін вітряка.

Тварини мовчки тулилися до Конюшини. З пагорба, на якому вони лежали, відкривався широкий вид на округу. Перед їх очима простяглася майже вся Скотоферма — довгий вигін, що доходив майже до проїжджого тракту, великий луг, гайок, ставок, зелені поля, на яких уже густо пішла в ріст молода пшениця, червоні дахи господарських будівель і садиби, над якою клубочів сизий димок. Був ясний весняний вечір. І трава, і жива, настовбурчена бруньками огорожа, були немов позолочені косим промінням сонця при заході. Ще ніколи ферма (з легким подивом вони усвідомлювали, що це їхня власна ферма, кожна п’ядь якої належала їм) не здавалася їм ріднішою, ніж тепер. Очима, повними сліз, Конюшина дивилася перед собою. І коли б вона тільки могла висловити свої думки, то певно сказала б, що не про таке майбутнє вони мріяли, коли в ті далекі часи почали готуватися до повалення людського панування. Не ці сцени, сповнені жаху та крові, стояли перед їхніми очима тієї ночі, коли кнур Мер перше закликав їх до Великого Бунту! І якби вона могла виразніше уявити собі майбутнє, то це було б суспільство тварин, які назавжди позбавилися голоду й тортур, суспільство рівних, де кожен працює, як може, а дужчий захищає слабкішого, подібно до того, яка вона прихистила заблудлий виводок каченят тієї ночі, коли промовляв старий кнур Мер. А натомість — вона не могла збагнути, як це могло так скоїтися — настали часи, коли ніхто не може сказати, що думає, коли навколо шастають люті пси і на твоїх очах розривають на шматки твоїх же товаришів, змушених признаватися в неймовірних злочинах. У неї не було ніяких крамольних думок — ні про повстання, ні про непокору. Вона знала, що незважаючи на все, що відбулося, їм усе-таки живеться краще, ніж за часів пана Джоунса, і що перш за все треба зробити неможливим повернення колишніх хазяїв. Тож щоб так не сталося, вона залишиться такою ж відданою й слухняною і працьовитою, свято вірячи в непогрішимість їхнього Вождя Наполеона. І все ж, це було зовсім не те, про що мріяли вона й усі інші тварини, не те, заради чого вони так тяжко працювали. Не заради цього вони будували вітряк й підставляли свої груди під кулі пана Джоунса. Ось про що вона думала, та їй бракувало слів, щоб виразити свої думки.

Нарешті, відчувши, що їй уже несила мовчати, Конюшина затягла «До бидла Англії». Решта тварин, що розташувалися довкола неї, підхопили пісню й проспівали її раз, другий підряд — дуже злагоджено, але тихо і сумно, як ніколи не співали раніше.

Вони саме доспівували її втретє, як у супроводі двох псів з’явився Крикунець і дав зрозуміти, що має повідомити щось надзвичайно важливе. Всі враз замовкли, й він оголосив, що згідно спеціальної постанови товариша Наполеона пісня «До бидла Англії» скасовується. Відтепер виконання її суворо заборонено.

Тварини не тямили себе від подиву.

— Чому? — вигукнула Муріелла.

— Тому що в ній уже відпала потреба, товариші, — коротко відказав Крикунець — «До бидла Англії» — це була пісня часів Великого Бунту. Та Великий Бунт успішно завершено. Останнім його актом було сьогоднішнє покарання зрадників. Наші вороги зазнали нищівної поразки, як зовнішні, так і внутрішні. В гімні «До бидла Англії» ми висловлювали своє прагнення до кращого суспільного ладу в майбутньому. Але нині такий лад уже збудовано. Отже нині ця пісня не має ніякого сенсу.

Незважаючи на страх, який їх охопив, деякі тварини готові були сперечатися, та саме в цю мить овечки затягли аж на кілька хвилин своє звичне «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько», і коли вони скінчили, говорити вже нікому не хотілося.