Скотоферма

Далебі, найбільший успіх мали курси лікнепу. Під осінь майже всі тварини на фермі стали більш-менш письменними, навчившися читати або писати.

Що ж до свиней, то й читали і писали вони однаково бездоганно, краще за всіх. Собачня досить легко опанувала читання, але опріч Семи Заповідей її ніщо не цікавило. Віслюк Бенджамін умів читати краще за собак і часом після робочого дня читав уголос іншим тваринам клапті старих газет, знайдені на смітнику. Далебі, Бенджамін читав незгірш за будь-кого із свиноти, та ніколи не демонстрував своїх здібностей при громаді. «Не бачу нічого такого, що було б варто читати», — бувало промовляв він. Конюшина опанувала всю абетку, але так і не навчилася компонувати із окремих літер слова. Боксер дістався лиш до літери «Г». Своїм величезним копитом він виводив на пилюці А, Б, В, Г, а потім, прищуливши вуха й раз у раз трясучи чубом, стояв, утупившись в них і щосили намагаючись пригадати наступні літери, та марно. І навіть коли йому часом удавалося прорватися далі й запам’ятати подальші літери — Д, Є, Ж, 3, як тут же виявлялося, що він уже не може пригадати літер попередніх, ні А, ні Б, ні В, ні навіть Г! Врешті він поклав собі вдовольнитися чотирма першими літерами і виводив їх на землі по кілька разів на день, щоб |трохи освіжити свою пам’ять. Моллі вибрала із усієї абетки лише ті п’ять літер; з яких складалося її ім’я; решта знаків її аніскілечки не цікавили. Коли їм загадували писати якийсь твір на вільну тему чи навіть диктант, вона гарненько складала із гіллячок чи хворостинок своє ім’я, оздоблювала його кількома квіточками — і далі могла цілими годинами тупцяти довкола, милуючись на діло копит своїх.

Решта ж тварин ферми так і не спромоглися просунутися далі літери А. Крім того, як згодом з’ясувалося, найдурніші із них, такі, приміром, як вівці, кури, качки тощо, не могли, хоч убий, доладу вивчити напам’ять Сім Заповідей. Після довгих роздумів Сніжок оголосив, що Сім Заповідей можна, по суті, звести до одного загальнозрозумілого гасла, а саме: «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько». Саме в цьому, пояснив він, і полягає основний принцип скотинізму. І той, хто глибоко засвоїть його, буде застрахований від згубного впливу людини.

На перший погляд, цей принцип виключав птахів, оскільки в них теж було дві ноги, але Сніжок довів, що це не зовсім так.

— Пташині крила, — сказав він, — це передусім орган рухання, а не орган діяння. Тож, виходить, між пташиним крилом і тваринячими ногами чи, скажімо, лапами, товариші, немає суттєвої, сказати б, принципової різниці. Характерна ознака людини — це п’ятипальцева рука, за допомогою якої вона й чинить усе зло на нашій із вами землі.

Пернаті так і не збагнули усіх премудростей Сніжкових довгих тирад, але загалом його думка до них таки дійшла, і всі малообдаровані тварини ретельно заходилися вивчати напам’ять нове керівне гасло. «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько», — було написано великими білими літерами на задній стіні клуні, трохи вище Семи Заповідей. Засвоївши, нарешті, це гасло напам’ять, вівці із захватом сприйняли його і раз у раз, пасучись на пасовиську, починали одностайно бекекати: «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько», «Чотири ноги — то добре, дві ноги — то кепсько», — і так цілими годинами, не показуючи при цьому жодних ознак утоми.

До організаційної діяльності Сніжка Наполеон не виявляв жоднісінького інтересу, тверезо виходячи з того, що виховання підростаючого покоління — справа незрівнянно важливіша, ніж усе те, на що спроможні тварини вже зрілого віку. Цю свою тезу Наполеон геніально сформулював невдовзі після завершення сіножаті, коли Джессі та Блубелл розродилися дев’ятьма міцними цуценятами. Допіру вони перестали ссати, як Наполеон забрав їх від матерів, заявивши при цьому, що справу їхнього виховання бере особисто на себе. Того ж дня він помістив їх на горищі маєтку, куди потрапити можна було лише по драбині, яка стояла у коморі, і тримав у такій ізоляції, що невдовзі усі чотириногі хуторяни просто забули про їхнє існування.

Незабаром з’ясувалася й таємнича історія із зникненням молока. Свинота, як виявилося, щодня тишком-нишком домішувала його у свої корита — кому більше, кому менше.

Достигли й ранні яблука, і земля в саду була всіяна \ падалками. Тварини, природно, вважали, що їх буде розподілено між усіма членами громади порівну, та ба: одного дня із штаб-квартири надійшов категоричний наказ зібрати всі, до єдиної, падалки з землі й доставити їх якомога швидше до комори, виключно для свинячого вжитку. Дехто, звичайно, спробував ремствувати й нарікати, та марно — у цьому питанні свинота виявила цілковиту солідарність, тут навіть, Сніжок із Наполеоном були цілковито й одностайно «за»!

Щоправда, Крикунцеві було доручено дати всі необхідні пояснення.

— Так от, товариші! — вереснув він. — Сподіваюся, ніхто із вас не гадає, що, приймаючи таке відповідальне рішення, ми, свині, керувалися лише вузько егоїстичними міркуваннями і дбали передусім про власні свинячі привілеї! Бачу, таких тут немає, не буде і бути не може, а чому?! А тому, передусім, товариші, що, коли щиро по-тваринячи, то насправді переважна більшість із нас ізроду терпіти не можуть ні коров’ячого молока, ні, товариші, тих самих садових яблук-падалок, здебільшого червивих. От мене особисто від них нудить, ви розумієте, нудить і все: як же я можу спокійно їх споживати, себто їсти, ну як?! Єдина мета, якою ми, свинота, керувалися, закріплюючи броню на ці тимчасово дефіцитні продукти за собою, це, як ви, сподіваюся, розумієте, товариші, турбота про наше здоров’я. Бо наша наука крокує переможно вперед, і, згідно її найостанніших висновків, товариші, саме в молоці і яблуках містяться ті речовини, які конче необхідні для нормальної життєдіяльності кожної свині. Бо не треба забувати, товариші, що ми, свинота, то передусім тварини розумової праці. Саме на наших плечах, я сказав би, на наших мозкових півкулях, лежить уся відповідальність, як за організацію трудового процесу на нашій фермі, так і керування ним. День і ніч ми — і ніхто інший, товариші, — дбаємо лише про одне: про ваш колективний добробут. І якщо ми змушені пити парне молоко та їсти ці самі червиві падалки, що це лише заради вас, товариші! Ви уявляєте, що може статися, якщо ми, свині, виявимося неспроможними виконувати свої обов’язки?! На ферму одразу повернеться пан Джоунс! Так, так, Джоунс і його жінка одразу повернуться на ферму! І я особисто впевнений, товариші, — патетично вигукнув Крикунець, крутячи хвостиком і часто-часто блимаючи очицями, — що серед вас немає жодної душі, жодної, товариші, яка прагнула б повернення пана Джоунса! Бо й справді, якщо й існувало б хоч щось, у чому тварини були абсолютно впевнені, то це саме те, про що й казав Крикунець: жодна твариняча душа не хотіла повернення пана Джоунса. Глянувши на речі під таким кутом зору, всі присутні прикусили язика: аж надто очевидною була необхідність постійної, загальної турботи про здоров’я та добробут свиней. Тож без подальших дискусій було одностайно вирішено, що відтепер і надалі всі надої молока, як і всі зібрані падалки (допоки не визріє основний урожай (ітимуть виключно на харч свиноті.

Під осінь про події на Скотофермі вже гомоніла чи не вся округа. Щодня Сніжок та Наполеон направляли на сусідні ферми своїх агентів-голубів із секретною інструкцією вступати в контакти з тамтешніми тваринами, розповідати їм про історію Великого бунту й навчати гімну «До бидла Англії».

Тим часом пан Джоунс не просихав, а інакше кажучи, майже не вилазив із бару при шинку «Червоний лев» у Віллінгдоні, гірко плачучись кожному, хто тільки хотів його слухати, на жахливу несправедливість, яка випала на його долю, коли банда якихось нікчемних тварюк позбавила його усього майна і маєтку. Інші фермери, товариші по чарці, загалом співчували йому, але допомогти ніхто не поспішав, бо кожен передусім метикував, як би краще погріти руки на сусідовій біді. Треба сказати, що власники обох хуторів, які межували із Скотофермою, майже споконвіку ворогували між собою. Один з хуторів, що звався Лисячий гай, становив велику й занедбану старосвітську садибу, майже суціль порослу верболозом, із виснаженими пасовиськами, обнесеними дірявими огорожами. Тамтешній господар, гладкий Пілкінгтон, був безтурботний нехлюй-джентльмен, який віддавав весь свій час полюванню й рибальству, в залежності від пори року. Другий хутір, що називався Вовче поле, був значно менший за площею, зате куди краще впорядкований. Хазяйнував там такий собі рудий Фридерик, чолов’яга грубий і лихий, котрий тільки те й робив, що з кимось судився; про нього казали, що він і з рідного батька три шкури здере. Ці двоє так люто ненавиділи один одного, що їм годі було дійти хоч будь-якої згоди між собою, бодай, здавалося б, і заради спільних інтересів.

Однак на обох них Великий бунт на сусідній фермі нагнав неабиякого страху, а турбота про те, як запобігти поширенню небажаної інформації серед власної худоби не давала їм спокою ні вдень, ні вночі. Спершу вони не вигадали нічого ліпшого, як виставити на глум саму ідею про те, що худоба може сама порядкувати на фермі. Не мине й двох тижнів, пророкували вони, як усе стане на свої місця. Вони щиро сподівалися, що тварини на фермі «Статок» (так вони воліли й далі називати Скотоферму), бо ця нова назва аж надто різала їхній делікатний слух, невдовзі перегризуться поміж собою, а то й просто витягнуть ноги з голоду. Але минали дні, тижні, місяці, а на Скотофермі ніхто й не думав простягати ноги передчасно, тож Фридерик та Пілкінгтон змушені були, воленс-ноленс, заспівати іншої й заходилися розводитися про звірячі звичаї, які нібито там запанували. Мовляв, на Джоунсовій фермі тварини вдаються до страшенних тортур за допомогою розпечених до білого підків, а то й просто пожирають одне одного живцем, а всі особи жіночої статі, від качки до кози, у них усуспільнені. Ось що значить бунтувати проти законів природи, додавали Фридерик та Пілкінгтон. А втім, мало хто брав ці байки за чисту монету. Химерні чутки про казкову ферму, звідки було вигнано людей, а скотина сама вирішує свої справи, і далі ширилися по всій окрузі та викликали до кінця року цілу хвилю всіляких заколотів.. Там і там воли, доти завжди слухняні й покірні, зненацька немов дичавіли; вівці ламали паркани й пожирали конюшину на вигонах; корови перекидали відра з молоком; скакуни відмовлялися брати перепони й брикалися, скидаючи своїх вершників на землю. Більш того, не лише мелодія, але й слова гімну «До бидла Англії» стали загальновідомі, і популярність його серед чотириногих зростала буквально на очах. Люди не могли стримати свою лють, коли чули цю пісню, хоча при цьому запевняли всіх і всякого, ніби їм просто смішно. Ну, просто не віриться, казали вони, щоб загалом не зовсім дурні тварини можуть усерйоз співати такі несусвітні дурниці. Кожного чотириногого, котрий привселюдно співав чи бодай наспівував мелодію «До бидла Англії», карали батогами на місці. Але цю пісню годі було вбити чи задушити. Сховавшись у кущах загорожі, її хором цвірінькали горобці, голуби повагом туркотіли її у кронах в’язів; її чути було у гуркоті ковальських молотів і в перебовку церковних дзвонів. І, чуючи цю мелодію, кожен так чи інакше усвідомлював, що це голос їхньої неминучої загибелі.

На початку жовтня, коли пшеницю вже було зібрано, заскиртовано і навіть частково обмолочено, зграйка голубів крутнулася-мелькнула у повітрі і в надзвичайному збудженні приземлилася на клуні Скотоферми. Пан Джоунс зі своїми посіпаками, а також з півдюжини підмоги із сусідніх хуторів, Лисячого гаю та Вовчого поля, уже проминули великі ворота й рухаються ґрунтовою дорогою, що веде до ферми. У всіх них лиш одна зброя — кийки, окрім самого пана Джоунса, у якого натомість рушниця. Не може бути ніякого сумніву, що їхня стратегічна мета — це відвоювати у тварин усю їхню Скотоферму.

Та свинота не була б свинотою, коли б із самого початку не чекала такої інвазії: всі необхідні приготування було зроблено заздалегідь. І недарма ціле-цілісіньке літо од ранку до вечора студіював Сніжок галльську кампанію Юлія Цезаря зі стародавньої книжки, яку сам відшукав на фермі, коли припекло і керувати всіма оборонними акціями було доручено саме йому. Історичний досвід Юлія Цезаря виявився воістину неоціненним — даєш команду якнайзалізнішим голосом, і кожен займає своє місце.

Як тільки двоногі досягли будівель ферми, Сніжок завдав їм першого удару. Всі без винятку голуби, котрих було аж тридцять п’ять, умить зметнулися над нападниками, каляючи їм на голови з прицільної висоти, а коли ті почали відбиватися хто як міг від цих пернатих летунів, то цілий загін гусей, що причаївся в засіці за загорожею, рвонули вперед і тут же заходилися нещадно щипати нахабних агресорів за литки. Однак це був лише хитрий тактичний прийом з метою дезорієнтувати противника — всякому було ясно, що люди легко відіб’ються від гусей кийками. Саме тоді Сніжок кинув у бій свій другий ешелон оборони. Збірний ополченський загін у складі кози Муріелли, віслюка Бенджаміна й усієї отари овець, очолюваних самим Сніжком, навально рушили вперед, завдаючи ворогові нещадних ударів рогами чи просто лобами, тоді як Бенджамін, навпаки, розвернувшись задом, заходився щосили хвицяти нападників своїми гостренькими і влучними копитцями. Та й тут сили виявилися нерівні: кийки й шипи на черевиках давали людям незрівнянну перевагу, і Сніжок за хвилину пронизливо верескнув, даючи сигнал відступати. Усі тварини вмить повернулись й кинулися назад у ворота. ·

Люди тріумфально загукали. Вирішивши, що противник дає драла, вони в свою чергу розстроїли свої лави й кинулися в безладне переслідування. Та саме на це й розраховував Сніжок! Допіру люди опинилися у дворі, як взвод коней, взвод корів і цілий ударний батальйон свиноти, що доти лежав у засідці за корівнею, зненацька вдарили по ворогові з тилу, відрізавши шлях до відступу. З криком «Товариші, вперед!» сам Сніжок кинувся на пана Джоунса, який при його наближенні підняв свою рушницю й вистрелив із обох стволів, майже впритул. Кілька шротин проорали криваві борозни на Сніжковій спині, позаду впала трупом одна невинна овечка. Не втрачаючи ні секунди на роздуми, Сніжок кинув усі десять пудів своєї туші прямо під ноги Джоунсу. Рушниця вилетіла з його рук, а сам він повалився на купу гною. Та треба було бачити, що виробляв на той час мерин Боксер: немов розлючений жеребець, він звівся дибки, завдаючи туди і сюди могутніх ударів своїми величезними копитами, підкованими залізом. Уже першим ударом по черепу він умить вибив дух із молодого конюха із Лисячого гаю, і той замертво повалився в грязюку. Побачивши таке, решта нападників покидали "свої кийки й у паніці драпонули, впритул переслідувані тваринами, що гнали їх по всьому двору. Їх буцали, кололи, хвицяли, щипали, — дісталося всім. І не знайшлося такого мешканця Скотоферми, котрий не взяв би участі у цій оргії помсти, бодай і на свій лад та манір. Навіть кішка — і та зненацька скочила з даху на в’язи одного з пастухів, глибоко запустивши пазурі йому в потилицю, і треба було чути, як скрушно загорлав той неборака. Дорвавшись, нарешті, до відкритих воріт, люди відчайдушно кинулися геть з подвір’я в напрямку проїжджого тракту. Не минуло й п’яти хвилин з моменту їхнього вторгнення, як агресори вже ганебно відступали тією ж дорогою, по якій прийшли, впритул переслідувані загоном гусей, що тріумфально сичали, щипаючи їх за литки. Так було вигнано всіх, хто прийшов, крім одного. Стоячи посеред двору, Боксер обережно торкав копитом розпростертого долілиць у багнюці конюха, силкуючись перевернути його на спину. Той не подавав жодних ознак життя.

— Він мертвий, — із сумом мовив Боксер. Повірте, я не хотів його вбивати. Просто я забув про свої залізні підкови. Ви вірите, що я цього не хотів?