Повелителі мечів

Корум задумався. Якщо неподалік розташувалися на відпочинок мабдени, серед них могли опинитися полонені вадаги, а в такому випадку

треба було спробувати їх врятувати. Молодий принц вирішив відправитися на розвідку.

***

Це дійсно був табір мабденів, але табір постійний, схожий на невеликі поселення надрагів, тільки набагато примітивніше: одноповерхові

кам’яні будівлі з похилими дахами, з яких стирчали труби, стояли прямо на землі.

Навколо табору лежали оброблені поля, що призначалися, мабуть, для посіву злаків, хоча в даний момент на них паслися корови.

Як не дивно, Корум не відчував того занепокоєння, яке охопило його кілька днів тому при вигляді стада мабденів. Тим не менш він

здійснив всі запобіжні заходи: спішився у сотні ярдів від поселення і спостерігав за ними з укриття протягом години.

З труб вився легкий димок, але інших ознак життя Корум не помітив.

Він знову скочив у сідло і під’їхав до найближчого будинку. Ніхто не вийшов до нього назустріч.

Корум відкашлявся.

Десь заплакав і тут же замовкла дитина, немов їй затиснули рот.

- Гей, мабден! - Покликав Корум хрипким від втоми голосом, в якому прослизали сумні нотки. - Мені треба поговорити з тобою. Чому ти

не виходиш зі свого житла?

- Ми ніколи не завдавали шкоди шефанго, - послідувала нерішуча відповідь через закриті двері, - і вони теж ніколи нас не кривдили.

Але якщо ми допоможемо тобі, денледіссі повернуться і заберуть всі наші запаси, вб’ють наших чоловіків, згвалтують наших жінок. Благаю

тебе, іди геть, шефанго, пан. Ми склали їжу в мішок біля дверей. Забирай її і залиш нас.

Тільки зараз Корум побачив на ганку будинку невеличкий мішок. Підношення.

Хіба мабдени не знали, що вадагські шлунки не могли переварити їх грубу їжу?

- Мені не потрібна їжа, мабден, - сказав він.